Бондарук Андрій Олегович, ВСП «Горохівський фаховий коледж Львівського національного університету природокористування», І курс, спеціальність «Агрономія»

Викладач, що надихнув на написання есе — Здинюк Марія Олександрівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Вже більше тисячі днів я живу далеко від лінії фронту, але ознаки війни нікуди не зникли. Я не чую вибухів і не бачу зруйнованих будинків на власні очі, але це не означає, що я не причетний до війни. Війна пронизує кожну деталь мого життя. Щодня я чую новини і відчуваю цей страшний тягар. Війна вже не далека — вона вкоренилася в наших головах і тілах.

Особливо важко, коли приходять повідомлення про загиблих.

Кожного разу, коли я читаю про загиблих солдатів, я відчуваю незвичне поєднання болю і гніву. Я знаю, що у кожного з них були плани, мрії, сім’ї. Це не просто статистика — це життя, які обірвалися занадто рано. І навіть якщо ти не знав їх особисто, ти відчуваєш їхню втрату, як свою власну.

Більшу частину часу я проводжу вдома або на навчанні, намагаючись зберегти відчуття нормального життя. Але війна завжди нагадує мені про себе.

Тихе занепокоєння виникає, коли я отримую телефонний дзвінок від друга, який був на фронті, або читаю повідомлення, яке запевняє мене, що все гаразд. А ще більше — в історіях тих, хто залишив усе позаду і приїхав до цього міста.

Одного разу я познайомився з одним чоловіком. Він приїхав з Маріуполя, де втратив свій дім. Ми зустрілися за кавою в місцевому кафе, і він розповів мені, як він і його сім’я пережили постійні обстріли. У нього був тихий, врівноважений голос. Я слухав і не міг повірити, що чоловік, який сидів переді мною, пережив такий жах. Він розповів мені, як він, його дружина і двоє дітей три дні ховалися в підвалі, чекаючи, коли все закінчиться. Але це не закінчилося. Їм довелося викинути все, що у них було.

Він не здався. Вони знайшли новий дім тут, на Західній Україні. Він працює волонтером, допомагає таким же переселенцям, як і він сам. Я часто думаю про нього. Він не тільки вижив, але й продовжує допомагати іншим, навіть коли сам потребує підтримки.

Багато моїх друзів також є волонтерами. Деякі з них регулярно їздять на фронт і доставляють допомогу солдатам. Один з них до війни був звичайним бухгалтером. Зараз він допомагає ремонтувати військову техніку. Він часто повторює, що навіть маленька допомога має велике значення для перемоги. Він показав приклад того, що кожен може бути корисним, навіть якщо у нього немає зброї.

1000 днів війни змінили всіх нас.

Я помітив, що люди стали ближчими один до одного. У ці дні ми живемо в небезпеці, але також і в єдності. Ми вже не просто сусіди чи випадкові знайомі. Я ніколи не думав, що так багато звичайних людей можуть бути героями в нашій щоденній боротьбі.

Хоча я не бачив війну зблизька, як інші, я відчуваю її наслідки на кожному кроці.

Це не телевізійні новини — це історія людей, яких я знаю та з якими я живу. І поки ми тут, у відносній безпеці і не під обстрілами, війна близька, як ніколи раніше. Я вчуся щодня цінувати кожну хвилину миру.

За останні 1000 днів я зрозумів одну річ: війна зачіпає кожного з нас, навіть якщо ми не на передовій. Вона змінила нас, але вона також показала, на що ми здатні, коли єдність і сила духу стають нашою головною зброєю. І саме ця зброя приведе нас до перемоги.