Колесник Дмитро, Ліцей №18 м. Чернівці

Вчитель, що надихнув на написання есе — Григорян Інна Рубіківна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Тисяча днів війни — це складний відлік, що змінив життя мільйонів українців, включно з моїм. Мене звати Діма, мені 15 років, я живу в Чернівцях і навчаюся в ліцеї №18. Ще кілька років тому мої будні були звичайними — навчання, спорт, спілкування з друзями. Але війна докорінно змінила моє сприйняття світу. Відтоді як розпочалися бойові дії, кожен із нас відчув їх вплив, навіть ті, хто, як я, живе далеко від фронту.

Я допомагав плести сітки для наших військових, що стало моїм маленьким внеском у захист країни.

Це заняття не було легким — сітки плетуться з великою увагою і терпінням, бо від цього залежить, наскільки вони зможуть захистити життя наших бійців. Я відчував, що мої руки роблять щось важливе, що кожна сітка — це реальний щит для когось, хто захищає нас на передовій.

Окрім цього, я робив донати на ЗСУ. Хоча суми були невеликими, я усвідомлював, що навіть такі внески можуть бути важливими. Усі ці тисячу днів я спостерігав, як люди об’єднуються, як волонтери допомагають військовим, як ми всі разом намагаємося підтримати армію, яка захищає наші кордони.

Це стало своєрідною новою реальністю, до якої звикли всі українці — від малого до великого.

Мені особливо запам’яталося, як мій молодший брат Андрій часто питає про війну. Йому важко зрозуміти, чому це відбувається, і чому наші солдати повинні боротися. Я пояснюю йому, що це боротьба за нашу свободу, за те, щоб він міг жити у мирній Україні, коли виросте. І хоча Андрій ще занадто малий, щоб повністю зрозуміти всю ситуацію, я бачу в його очах, що він переймається тим, що відбувається.

Крім волонтерської діяльності, важливим для мене залишався спорт. Я займаюся панкратіоном, і тренування допомагали мені тримати себе у формі, відволікатися від негативних новин і зберігати внутрішню стійкість.

Спорт навчив мене витримки, дисципліни та готовності до боротьби — як на тренуваннях, так і в житті. Кожне тренування стало для мене символом того, що ми можемо подолати труднощі, якщо працюємо над собою і не здаємося.

Ми живемо в квартирі, яка стала справжнім притулком під час війни. Хоча бойові дії відбуваються далеко від нашого міста, кожен раз, коли ми з сім’єю сідаємо за стіл, я відчуваю, наскільки важливо мати безпечний дім.

Багато українців втратили свої оселі через війну, і я ще більше ціную те, що маю. У цих умовах, навіть звичайні речі набувають нового значення.

Війна змусила мене переосмислити своє ставлення до країни і до того, яким я бачу своє майбутнє. Кожен день війни стає випробуванням для кожного з нас, але також цей час зміцнює наш дух і нашу віру в перемогу. Я часто думаю про те, як виглядатиме наша країна після війни. Ми мріємо про перемогу, але розуміємо, що після неї почнеться ще складніша робота — відбудова країни, відновлення зруйнованого.

Як молоде покоління, ми станемо тими, хто відбудовуватиме міста, розвиватиме нові технології та економіку, робитиме Україну сильною, квітучою державою.

Я мрію, щоб наша країна стала такою, де кожен відчуватиме гордість за свій народ і за те, що ми вистояли в ці складні часи.

Тисяча днів війни навчила мене багато чого. Я бачу, як українці згуртовуються, підтримують один одного, діють як єдиний організм. Хтось допомагає на фронті, хтось у тилу, але кожен робить свій внесок. Це те, що робить нас сильними — наша єдність і взаємна підтримка. Ці якості стали основою нашого національного духу, який жоден ворог не зможе зламати.

Я вірю, що після війни наша країна розквітне.

Ми зможемо відбудувати міста, повернути людей додому і створити суспільство, де кожен знатиме, що свобода не є чимось, що можна отримати просто так. Вона вимагає великої жертви, і наш народ це добре зрозумів. Я пишаюся тим, що я українець, і вірю в нашу перемогу.