Бондарчук Софія, 9 клас
Ладигівська гімназія Староостропільської сільської ради Хмельницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе: А.М.Єрмак

Війна. Моя історія

Двадцять другого лютого дві тисячі двадцять другого року … Ця дата поділила моє життя на «до» та «після». Я – школярка, або як зараз кажуть «здобувачка освіти». Звичайна дівчинка-українка, яка навчалася, мріяла, раділа…

Тієї зловісної ночі мені не спалось. У випадках безсоння я любила дивитись крізь шибку на місяць, зорі, але надворі було похмуро… Увагу привернула Мася (такса), що теж не спала і збуджено металась по кімнаті, проте втома брала своє і я задрімала.

Прокинулась я від звуку, який ніколи у своєму житті не чула. У будинку було гамірно, хоча на годиннику лише п’ята година ранку. Матуся похапцем збирала валізу, бабуся плакала, побачила мене та пригорнула до себе. У кімнату зайшов стурбований батько і я зрозуміла – сталося щось непоправне. У пам’яті спливли слова вчителя про збір тривожної валізки. Невже це сталось? Невже дійсно розпочалась війна? Мене охопив страх, паніка, сон як рукою зняло. Виникали питання, на які ніхто не знав відповіді: «Що буде? Як далі жити?» Сльози накотились на очі, мимоволі згадала фото, що бачила в інтернеті із окупованого Донбасу, де мама із малям сидять у підвалі, а на місці будинку залишились лише руїни…

Ранок приніс невелике полегшення, проте ненадовго. Надворі зібрались сусіди, обговорювали, кожен висував свою версію. Найбільше плакала баба Марія, адже сім’я доньки проживала у Харкові.

Згодом трішки звикли: навчання онлайн, обов’язково перегляд новин, повітряні тривоги… Життя продовжувалось у вже звичному руслі, проте найстрашніші були ночі.

Пам’ятаю, коли була маленькою, моя прабабуся розповідала мені про війну, про ті події, жахіття, про босоноге голодне дитинство. Тоді у ці розповіді я не вірила, не могла збагнути, як це не було хліба, як однією картоплиною можна нагодувати сім’ю??? Особливо обурювалася бабуся, коли у новорічну ніч односельці запускали феєрверки, тоді вона якось змінювалась на обличчі і пошепки молилась. Зараз, коли я чую звуки вибухів, я згадую її розповіді, перед очима постає образ бабусі зі скорботним поглядом.

Війна – це хаос, розруха, сльози, кров, смерть. Вона не розрізняє чи це день, чи ніч, чи ти живеш у розкішному будинку, чи у маленькій квартирі, чи ти доросла людина, а чи маля… їй байдуже. Найприкріше те, що за всім цим стоять люди, точніше нелюди, яких раніше ми вважали братами, сестрами.

Із матусею ми часто обговорюємо такі питання. Хоч я ще дитина, але не можу зрозуміти: «Чому? Невже ми, мирний, працьовитий, співучий народ заважаємо північним сусідам? Невже ми чимось їх образили?» Відповіді на ці та інші запитання я й досі не отримала. Війна об’єднала нас, українців, у велику родину. Нам усім потрібно жити далі: навчатись, працювати, допомагати один одному. Вірю, що ми вистоїмо і обов’язково переможемо!

Життя продовжується, на даний момент вже не страшно, але той «чорний день», двадцять четвертого лютого я запам’ятаю на все життя.