Мельник Софія, учениця 9 класу Черепівської філії Іванковецького ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванова Олена Казімірівна

Війна. Моя історія

Війна для мене почалась непомітно... Я завжди прокидаюсь дуже рано, і цього разу прокинулась, і почала збиратися до школи. Але цього ранку до школи не пішов ніхто. Батьки сказали, що в нас війна - на нас напала Росія. Я мало чула про війну. Останнім в нашій родині,  хто щось смислив в війні, був мій прадід.

Я бачила війну в фільмах. Я бачила війну в іграх. Вбивство людей в грі не є чимось страшним. Я не зрозуміла нічого в той день.

Не розуміла нічого я і наступного дня. Ми знову не пішли до школи. Наше село Хмельницького району далеко від зони бойових дій. Тато дивився новини. Мама дивилась новини. Я не хотіла, але також дивилась новини. Новини були дуже страшні. Я думала, що то фільм. Дні проходили, а фільм не закінчувався.

Мені боляче, коли я поріжу пальчик, людям відрізали руки, ноги та голови. Я не вірила. Новини продовжувались. Мама і тато хмурніли кожного дня.  Ми з друзями обговорювали, хто які новини чув від батьків та дорослих. А потім був вибух на Яворівському полігоні.

Люди стояли на колінах. Було багато військових машин та військових. Люди в військовій формі грали на музичних інструментах. І був він - гріб. Воїна опускали в холодну замерзлу землю. Дув сильний вітер. Люди плакали. В наше село прийшла війна. Кривава, жорстока, цинічна. Воїн був один, але скільки їх, таких, по всій Україні.

Мені було страшно та холодно. Я не знала куди подітися та сховатися. Я запитала маму чи можемо ми поїхати кудись, де немає війни. Мама відповіла, що можемо , але без тата, а вона тата не залишить.  Я плакала і просила маму поїхати разом з татом, але з татом не можна...

Тоді я просто плакала довго і сильно. Я не хотіла щоб мого тата, або моїх друзів опускали в холодну землю. Але в нас війна. Ось воно що таке - війна... Я згадувала прадіда,  його задумливий погляд. Шкодувала , що рідко проводила з ним час. Який він сильний...  Скільки смертей бачив він? Він не мав інтернету та телебачення, тоді не було повітряної тривоги. Попросила маму піти на могилу прадіда. Плакала.  

Мама сказала, що треба бути сильними. Ліпили вареники на ЗСУ. Сказала мамі, що буду робити з нею закрутки на зиму, щоб передати на ЗСУ та допомагатиму збирати картоплю. Я відчуваю відповідальність за те, що роблю. Треба бути більш серйозною та слухняною.

Війна прокралась в мій дім сльозами і відчуттям холоду. Я можу сказати, що мені пощастило, я маю дім, маму і тата. В мій дім може прилети ракета чи шахед, але це дуже малоймовірно. А десь є люди, які залишились без дому, без рідних, без дітей. По телевізору показувало, скільки малят загинули від ракетних ударів... Моя мама також щаслива, адже в неї є я та брати.

Ми живемо в селі, працюємо на городі, обходимо худобу. В нас не чути повітряної тривоги, але сирена на мобільному телефоні пробирає до самих кісточок, адже це знак того, що десь там, в якомусь місті моєї країни комусь дуже боляче та страшно.

В моїй школі не стало шибок, однієї ночі в нас також було дуже страшно, ми чули вибухи та звук вибитого скла. Земля дрижала. То он яка ти  - війна.

Я досі мрію про мобільний телефон, або планшет на день народження, але я згодна зачекати ще рік, лиш би більше нікого не привозили військові з машинами та люди не стояли на колінах.

Я мрію про мир, хоч більше ніколи не буду такою дитиною , як раніше.