Шевчук Тетяна, вчитель Промінської гімназії Боратинської сільської ради
Чому бути українкою – це моя суперсила?
Лютий 2022 року приніс розуміння того, що ми – нація сильних і незламних. Нація суперсильних Котигорошків і Вернидубів, велетнів духу і супергероїв. Моя суперсила гартувалася змалку. Дитинство моє пройшло у ті часи, коли на Великдень не можна було йти до церкви (обов’язково був суботник у школі і в мами на роботі), а класний керівник чатував біля церкви ( хоча й не хотів цього), щоб ні одна жива душа не прошмигнула на службу. Та моя мама ходила щороку на всю ніч, а зранку ми смакували освяченими стравами.
Ми колядували з бабусею Ганею на Різдво, ставили маленький вертеп у хаті. А у школі в 11 класі провели найсправжнісінькі вечорниці: в національних костюмах, співаючи народних пісень.
Хоча повсюди «панувало» все російське, але у моїй сім’ї ми, діти, вчилися любити своє, рідне, своєрідне. Чому я пишаюсь, що я українка? Та тому, що у мене рід патріотів. З гордістю згадую троюрідного дідуся Андрія на псевдо «Жук» по маминій лінії, який був в УПА (Олицька громада). Дві бабусі постраждали від «совєтів»: одна, бабця Соня, була засуджена на 10 років, а інша, бабця Надя вивезена з сім’єю в Сибір.
Трагічні сторінки нашої сімейної історії. Однієї родини із тисячі українських. Я пишаюсь, що я українка. А чи може бути інакше? Ні. Тому що ми інші, ми особливі, у нас є ген української ідентичності, хоча скрізь і повсюди виховували почуття меншовартості.
Я пишаюсь своєю історією, подвигом славних предків, які на вівтар свободи поклали найдорожче- життя. Пишаюсь героями- сучасниками, які як і їхні прадіди дають нам можливість жити ціною свого життя. Я – українка. І справа не тільки у вишиванці, не у палких словах про патріотизм перед учнями (працюю вчителем, тому можливість виховувати маю).
А справа у простому. Бути українцем – вміти любити серцем і допомагати вчинками, бути співучасним до всіх важливих подій у твоїй країні.
У чому незламність духу і сила української нації? У маленьких дитячих долоньках, які малюють квіти і продають, а за виручені кошти купують «бронік»; у голосі незрячої волонтерки з Львівщини, яка своїм співом зібрала понад 2 млн гривень на ЗСУ і просто у словах, написаних друкованими літерами «Повертайся живим»; у пожертві 90- літньої бабусі чи то останніми грошима, чи ковдрою…
Та ковдра тепліша за пуховики, тому що у ній - тепло людського серця. Наша незламність – у рішучих поглядах захисників і захисниць, вправних і точних рухах парамедиків, у словах молитви капеланів.
Що я роблю заради Перемоги? Піти до війська не можу, бо маю 85-річну маму. А тому мій «фронт» тут. Молюся. Молюся щиро за живих і полеглих, за мирних і військових, дорослих і дітей. По можливості плету сітки, доначу. Моя війна- це боротьба з російським суржиком, нецензурними словами, які «родом» з росії (бо лише такий недолугий народ міг вигадати ці слова).
Просуваю українську пісню, літературу в шкільне молодіжне середовище, вчу дітей бути собою, бути українцями.
Бути українкою – це моя суперсила, тому що це додає мені впевненості, допомагає не втрачати віри, що все у нас буде добре. Бо інакше не може бути. Ми – нація самодостатніх, успішних людей, які здатні постояти за себе, якими пишатиметься моя Україна.
