Родина з Херсону від початку окупації ховалась у підвалі приватного будинку. Потім вони зрозуміли, що це надовго, і виїхали на вільну територію, де їх дитина пішла у перший клас онлайн, щоб спілкуватись з друзями

Я з міста Херсона. У мене є чоловік і дитина. У нас все було добре до війни: ходили на роботу, дитина - в садочок, на танці, на англійську. Коли почалася окупація, ми виїхали спочатку на Кіровоградщину, а тепер перебуваємо на Миколаївщині. Мені 39 років. Дитина зараз пішла у перший клас, навчається онлайн у херсонській школі, тому що дуже хоче спілкуватися з тамтешніми дітками. Дуже надіємося, що ми повернемося.

О п’ятій ранку нам зателефонувала хрещена дитини й сказала, що почалася війна. Вона працює в поліції, їх викликали по тривозі. Ми зібрали речі, але ще не знали, куди поїдемо. Зрештою поїхали до сестри чоловіка в приватний сектор зі своєї п’ятиповерхівки. Там із рідними пробули цілий місяць в окупації, а потім зрозуміли, що швидко нас не звільнять і потрібно приймати відповідальне рішення.

У перші дні з’явилися великі черги. Спочатку всі були в паніці, тому що велися бої за Антонівський міст. Було незрозуміло, куди підуть ті колони техніки, тому всі намагалися сидіти вдома. А потім почали потихеньку виходити. Відкрилися продуктові бази. Не можна сказати, що Херсон голодував. Від заводу роздавали йогурти діткам, щоб у них були якісь солодощі. Навіть коли вони були протерміновані, їх усе одно доставляли, тому що більше не було жодної молочної продукції для дітей. 

В аптеках також були черги. Усі намагалися в перші дні скупитися й сидіти по домівках. А найбільші складнощі були влітку, коли український товар закінчився й почали завозити продукцію з Криму та Росії.

Ми виїжджали в середині квітня, це ще було можливо зробити через Снігурівку. Виїхали о п’ятій ранку, проминули сім чи вісім блокпостів. Було дуже страшно. Там були підрозділи Росгвардії, «ДНР» і буряти. Тоді їхала колона, і нас хоч трохи заспокоювало, що ми не самі. Були таблички «Діти» та білі прапорці. А коли ми проїхали Снігурівку й побачили перший український блокпост, то навіть дитина сказала: «Дуже гарні хлопці!» – і далі заснула. Потім спала аж до Кіровоградської області.

Зі Снігурівки виїжджала мама в той бік, тому ми поїхали, щоб її підхопити, а потім уже разом вирішували, куди далі. Мама дуже хвилювалась. Вона літня людина. Ніхто не міг повірити, що таке станеться. Багато переживань у дитини, тому що війна позбавила її друзів, звичного життя. Вона в шість років почала говорити, щоб Росію засудили. Діти рано стали дорослими. 

Фактично всі втратили роботу. Наше життя поставлене на паузу вже майже два роки.

Найприємніше було звільнення Херсона. Ми всі плакали від радості, телефонували рідним і не могли додзвонитися. У них усе було знеструмлене, і вони не знали, що їх звільняють. Ми зуміли зв’язатися з рідними зі Снігурівки, там ще був більш-менш зв’язок. Людей переповнювали емоції. Тоді нам здавалося, що ось-ось звільнять Олешки, і ми повернемося додому. Але вже рік пройшов, і нічого поки не змінилося. Та коли відновилася онлайн-підготовка до школи, херсонські діти почали між собою спілкуватися. Це так зворушливо, коли вони раді одне одного бачити! Діти навіть у шість років знають, що їхні найкращі друзі там.