Я пенсіонерка з Дружківки, мені вже 73 роки. Нічим не займаюся, чекаю на перемогу. Була у Волинській області, зараз приїхала на тиждень додому.

Мені досі здається, що я сплю і мені сниться такий довгий сон… 

Страшним той день запам’ятала. Не повірила. В нас у Дружківці не так було все чути, але через пару годин стало дуже лячно. Ми такого не чекали. Я довго на роботі в Росії була разом із сином, в агрокомплексі працювала в Краснодарському краї. Пенсія маленька, то ходили на роботу. Потім син мій помер. На кордоні в Бєлгороді впав – і все. Це сталося у 2020 році. Тоді ковід лютував. Мені тіло не давали провозити. Я в Бєлгороді чекала в готелі, а його аж у Тулу возили в крематорій. Потім привезла синочка додому в Дружківку. До війни таке пережила, а тепер ще й ця війна…

Після смерті сина почалися проблеми зі здоров’ям. У нас в аптеках не вистачило ліків понад рік тому, але ми замовляли, нам із Дніпра привозили. Взагалі ціни поповзли вгору, а в мене пенсія мінімальна. Як можна виживати? 

От евакуація мене приємно вразила. Вона пройшла легко. У мене донька в Рівненській області живе, і я з волонтерами приїхала аж до Львова. Дай Бог здоров’я волонтерам! Мене дуже вразила їхня увага. 

Онучки повиїжджали: одна в Києві, друга в Ірпені з чоловіком. У мене там і правнучка вже. Вони своїм ходом виїхали. Війна роз’єднала всіх.

У мене по ночах - безсоння. А в Дружківці ще й поруч вишка, то я там чую сигнал тривоги. Або в мене телевізор ввімкнений, і там карту показують, в яких областях тривога.

Я не розумію, чого хоче від нас той Путін. Стільки людей загинуло!