Власова Домініка, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти ліцей "Перспектива"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сулим Лілія Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

24 лютого 2022 року, п’ята ранку... Зіскочивши з ліжка від плачу матері, питаю: “Що трапилось?”. У відповідь почула: “Війна, доню”. Моя семимісячна сестричка безтурботно спала, у той час як ми з мамою пакували необхідні речі на екстрений випадок...

Було сумно й боляче дивитися на маленьке янголятко, яке навіть не усвідомлювало, що коїться, чому мама плаче, чому тато хвилюється та тремтить, чому старша сестра переймається за батьків. Мені здається, була б сестра трохи старшою, то саме такі думки вирували б у її голові. Якщо говорити про мене, то я, на жаль, не можу згадати своїх відчуттів.

Пам’ятаю лишень, що було страшно й тривожно від невизначеності, а ще від того, що не знаю, чи прокинусь через декілька днів…

Перший місяць війни я вважаю найжахливішим періодом у своєму житті... Постійні тривоги, повідомлення про вибухи в області, по декілька годин поспіль в укритті, нерозуміння того, що коїться, – усе це неабияк впливало на мою психіку.

Коли відновилося навчання, це трохи відволікало, але, тринадцятирічна, я навіть трохи раділа, сидячи на уроках удома, а не в школі…

Згодом я, як це не страшно звучить, звикла до такого життя, мені стало легше сприймати ситуацію в країні та й у цілому жити. Скоріш за все. Правда, не можу згадати, щоб щось мені по-справжньому дарувало задоволення чи насолоду. Єдиною втіхою залишалася крихітка-сестричка.

У червні 22-ого я щасливо відсвяткувала свій день народження – і це, мабуть, був єдиний день за майже пів року, коли я усміхалась цілий день. У липні та в серпні ми з сім’єю відсвяткували дні народження сестри та мами. У всі інші дні в мене з’явилось і вже не полишало відчуття, ніби все навколо стало сірим.

Навіть страх за власне життя й життя найрідніших людей уже не був таким гострим. Не знаю, як пояснити такий емоційний стан, адже війна кардинально змінила мій внутрішній світ, сприйняття подій і навіть мої вподобання.

Поступово пристрастю в цей жахливий час стала музика... З’явилось відчуття, ніби я поринаю в інший світ, а душа отримує довгоочікуваний спокій.

Місяць за місяцем моє життя протікало буденно-сіро, без нових емоцій, окрім одного спекотного дня... 8 липня 2024 року моїй сестрі виповнилося три роки. Зранку ми вирішили привітати її та поласувати тортиком. Наше чаювання призупинив моторошний свист. Сказати, що було страшно, – нічого не сказати... Перед очима промчала ракета, а в думках – усе попереднє життя…

Чи варто говорити, що цього дня ми так і не відсвяткували? Усією родиною разом з усією країною читали про обстріл лікарні «Охматдит», усі разом плакали й молилися за наших лікарів і їхніх беззахисних пацієнтів, проклинали наших ворогів і донатили на відновлення лікувального закладу. Цей день навчив мене по-справжньому цінувати кожну мить життя...

З початку повномасштабного вторгнення минуло багато часу, за ці майже 1000 днів війни багато чого відбулося. Скільки всього ми встигли пережити! У кожного свій важкий шлях у нашій країні, що з усіх сил чинить опір ворожій навалі.

Які зміни я відчуваю в собі впродовж цього періоду? Звісно, я мусила швидше подорослішати. Мій мозок не полишають постійне напруження й страх, а іноді – відчай і розпач (мені-бо й досі страшно за своє життя, адже ніхто не знає, що на нього чекає за мить). Тоді я опановую себе й упевнено промовляю: як би важко не було, потрібно жити...

Бо хто, як не ми, мусить підняти й відбудувати країну? Хто, як не ми, буде заживлювати страшні рани на рідній землі? Хто, як не ми, збереже в пам’яті й передасть наступним поколінням оце щемливе почуття любові до всього, що помістилося в одному короткому слові – УКРАЇНА?