Давидченко Юлія, 16 років, студентка I курсу групи П2-22 КЗ «Нікопольський фаховий педагогічний коледж» ДОР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пеліван Антонія Дем’янівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Всього п’ять букв… Яке страшне слово. Розлука, смерть, руйнування. Я ніколи навіть не могла уявити, що відчую на собі всі наслідки цього страхіття. Раніше про війну бачила фільми та чула розповіді очевидців і уявляла страшні картини.

І ось 24 лютого 2022 року. Звичайний зимовий ранок. Треба було йти до коледжу, але о 4 ранку сталася подія, яка сколихнула весь світ. Я вже прокинулась, почала збиратись до школи, але тут звістка: «В Україні почалась війна…». Все наче зупинилося. А що буде далі? Хіба це правда? Чи таке взагалі можливо у XXI столітті?! Що взагалі тепер робити? Паніка та безліч думок. Але мама завжди говорить: «Треба приймати мудре рішення, не квапитися, оцінити ситуацію, а потом діяти».

Після цієї звістки я зрозуміла, що так, як раніше, вже не ніколи не буде. Життя змінилося в одну мить. Вороги, які називалися нашими братами, почали бомбити наші міста, вбивати мирних людей, дітей та наших військових. Вони навмисно руйнують наші будинки, рідні будинки, в яких ми виросли, в яких усі наші спогади.

Великим жахом стала подія 4 березня 2022 року, коли російські війська навмисно обстріляли Запорізьку атомну електростанцію - найбільшу і найпотужнішу в Європі. Вони навіть не розуміли, до яких наслідків це могло призвести. Ці нелюди ледь не вбили Україну, а наслідки відчула б і вся Європа.

12 липня. Вечір. Ці нелюди почали обстрілювати моє рідне місто Нікополь з території окупованої ЗАЕС. Звичайний теплий вечір, нічого не віщувало біди, але тут я почула жахливі, гучні звуки залпу та вибухів. Я навіть подумати не могла, що таке може статися. На той момент я відчувала лише страх. Ці нелюди змусили багатьох людей покинути рідні домівки.

Це просто звірство! Це нелюди! Іншими словами їх ніяк не можна назвати. Це люди, які ламають долі ще не народжених діточок, молодих хлопців, які змушені були піти воювати за наше життя, вагітних жінок, щасливих сімей та людей похилого віку, які просто хотіли тихо та спокійно дожити свій вік.

Загарбники змогли зруйнувати найбільший у світі літак виробництва АН-225 «Мрія», але нашу мрію не зламати! Треба взяти себе в руки і жити далі. Треба перемогти! Тож що я можу зробити для перемоги? Моє завдання вчитись. Потрібно отримати професію, стати гарним фахівцем своєї справи і цим принести користь державі. Думаю, якщо так чинитиме кожен, ми неодмінно подолаємо ворога. Хтось на полі бою, хтось в інформаційному просторі, хтось у навчанні.

Я пам’ятаю слова Захара Беркута з повісті І. Франка: «Сила народу – в єдності!». І всі ми об’єднаємося: учні, вчителі, студенти, військові, волонтери! Всі! Кожен допомагав і допомагає ЗСУ, чим може. З власного прикладу можу навести нашу школу № 4, де плели маскувальні сітки, а ще усі небайдужі приносили їжу нашим військовим, яку відправляли в гарячі точки нашої країни. Ніхто не був осторонь чужого горя. Це і є наша перемога.

Тепер, коли моє місто щодня потерпає від обстрілів, я розумію що таке МИР. Це найбільша цінність, найбільше багатство, щастя, чисте небо над головою, можливість спокійно навчатись, працювати, любити.

Я вірю, що ця війна скоро закінчиться і ми зможемо вийти у коледж та побачитись з одногрупниками, викладачами, друзями. Всі люди, котрі були вимушені покинути рідні міста, почнуть повертатися додому, до рідних, і все у нас, Українців, буде добре!

У мене зараз є лише одна заповітна мрія – прокинутися вранці і почути таку новину: «Війна в Україні закінчилася! Українці, ми перемогли!».