Кібиш Тетяна
Одеський педагогічний фаховий коледж, 3 курс, група Ш-31
Викладач, що надихнув на написання есе: Битка Валерія Володимирівна

Есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово тепер не просто лунає в новинах — воно стало частиною мого життя, моєї родини, моєї країни. Воно стало нашою щоденною реальністю, частиною кожної сім’ї, кожного дому. Війна змінила не лише плани на майбутнє, але й  сприйняття дитинства, турботи, затишку.
Коли почалося повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, здавалося, що все — і старе життя, і мрії про майбутнє — зникло в одну мить. Ми усвідомили, що потрібно просто триматися разом і вірити в те, що настане день, коли усе скінчиться. Під час перших днів повномасштабного вторгнення ми майже не відходили одне від одного, намагаючись знайти підтримку у звичайних побутових речах: ранкових чашках чаю та розмовах на кухні. А найважливішою людиною, яка тримала нас разом, був батько. Прикро що це сталося за таких обставин, але вперше за довгий час я відчула сімейне тепло.

Під час сирен та обстрілів, батько завжди залишався мужнім і спокійним. Здавалось, що він здатен дати раду будь-якій ситуації, не показуючи нам свого страху.

Його підтримка була наче оберегом, яка давала відчуття, що все обов'язково буде добре. Навіть коли за вікном було чутно вибухи, він був поруч і обіймав мене, брата, маму, намагався відволікати нас від страху та тривожності, і підбадьорював усіма можливими способами.

Проте минув рік, і стало зрозуміло, що війна не закінчиться швидко. І в цей час настала мить, якої я найбільше боялася: батька забрали на фронт.

Важко було відпускати його, розуміючи, що це вже не коротке відрядження, а шлях, з якого він може і не повернутися. Але, попри біль і смуток, я відчувала гордість. Він ішов захищати наше майбутнє, наше право на свободу. Тепер наші вечори проходили без нього, і кожне повідомлення від нього ставало подарунком. Слова «все добре», «зі мною все гаразд» давали сили ще на один день, ще на один виклик, який став частиною нашого життя.

Ця відсутність батька  була важкою не лише для мене. Найбільше мене вражає те, як справляється мій молодший брат. Йому на початок повномасштабного вторгнення було лише 7 років, але війна стала для нього буденністю, частиною його дитинства.

Іноді я спостерігаю, як під час чергової повітряної тривоги він спокійно грається у сховищі,  ніби це звичний порядок речей. Він навчився заспокоювати мене, запевняючи, що ми переживемо все це разом. Бачити, як він так швидко дорослішає, боляче. Його дитинство мало бути безтурботним, сповненим радості і гри, а не страху і постійного очікування сирен з вибухами. 

Цей страх, який став частиною наших днів, змінив навіть його мрії. Раніше він говорив про подорожі, мріяв побачити інші міста і країни, про які дізнався з книг і розповідей. Тепер його мрії обмежені укриттями, кімнатою і найближчими друзями, бо ми не можемо поїхати навіть за межі нашого міста, бо небезпечно. Часом він запитує, чому ми не можемо поїхати, як це роблять інші діти, в інших країнах.  Відповідати на ці питання важко, адже війна змушує нас зрощувати свої мрії з реальністю. 

Ця війна змусила мене переглянути своє життя, цінності, розставити інші пріоритети. Я навчилася жити з тривогою, долати страх, шукати підтримку в людях, які залишаються поруч.

І хоч кожен день тягнеться ніби вічність, я відчуваю, що ми стали сильнішими. Війна показала мені, що значить підтримка і співчуття. У нас немає великих розваг, подорожей, але є близькі, ті, хто залишається поруч і стає натхненням, силою. 

Ці 1000 днів навчили мене бути сильною, як би не було важко, цінувати кожен момент, кожну мить разом з рідними. Я не знаю, коли зможу знову побачити тата, коли брат зможе безпечно гуляти на вулиці, сміливо дивитися у небо, не боячись літаків і ракет. Проте я вірю, що цей день обов’язково настане.  І тоді ми знову навчимося жити, мріяти і радіти кожному новому дню, але вже в мирний час.