Андрущенко Тетяна, вчителька Іванівського ліцею

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

За чисте, блакитне, безхмарне, мирне небо!

  • За чисте, блакитне, безхмарне, мирне небо!

Моя непитуща матуся завжди проголошувала цей тост, з якого б приводу: день народження, свято чи приїзд гостей, не було застілля. І пригублювала трохи шампанського з келиха. А ми, молоді та дурні, сміялися:

  • Мирне небо? А яке ж воно ще може бути?

Мама суворо дивилася на нетямущу молодь і твердо повторювала:

  • За чисте, мирне небо!

І от я стою в себе на кухні, присьорбуючи чай, та спостерігаю в єдину вцілілу шибку, як у березневому чистому, блакитному, безхмарному, але вже давно не мирному, небі розквітає дивна квітка з кількох ракет. Далеченько, десь над хутором визначаю я. Третій тиждень війни. Міномети та танки гатять безперервно. Вони завжди в цей час так надриваються. Аж дивно, де тільки береться той боєзапас в обох сторін. Стрілянина трохи вщухне ближче до півночі. Але тоді за справу візьмуться літаки. Коли лежиш на підлозі, добре чути, як здригається земля від далеких розривів. А іноді й близьких. Треба б заснути, хоч на кілька годин, але страшнувато. Ні, не смерті, а того, що як хата загориться, то не встигну витягти маму та котів.

Мама вже майже не ходить. Ліки закінчуються, їй потрібні спеціальні, а де їх взяти, якщо звичайний аспірин вже давно проблема.

А котів ще спробуй знайти, вони відшукали якісь хованки. Якщо пряме попадання, то вже не страшно, без проблем. А от якщо хата загориться, то треба встигнути всіх витягти… Ця думка доймає мене постійно, мов комар, дзижчить десь в мозку, за вухом… А друга думка - добре, що мама не розуміє, що відбувається. Деменція, виявляється корисна штука. 

Як я нервувалася до війни з приводу того, що матуся робить іноді дивні речі, вважає мене своєю давно померлою сестрою, безперервно підгодовує чужих котів… А воно ж добре, що в неї є свій світ, куди можна сховатися від цього жахіття. 

Коли ми сидимо у вузькому коридорчику, а оселя підстрибує від близьких розривів, мама лише дивиться на мене наївними блакитними очима й каже:

  • Щось там будівельники занадто гучно працюють. Требі їх керівництву поскаржитись.

  • Атож, -киваю я, - треба, тільки телефони не працюють, бо електрики три тижні немає, і котрому виконробу скаржитись – не ясно, Путіну чи Зеленському.

А що, по вікнам в нас кулеметом пройшлись в перший день наступу російські танки, дах та частину стіни і решту вікон розбили наші мінометники, а останнє вціліле вікно, у кухні розстріляв серед ночі якийсь обдолбаний башкир. Але то все дрібниці, вікна я залатала плівкою, дірку в газовому стояку заклеїла пластиліном та скотчем, скло повигрібала, головне, що живі. Щовечора я обходжу свій маленький гарнізон: всіх годую, маму вкладаю спати, прикриваю сарайчик з курями, знаходжу своїх котів, підгодовую сусідських кішок. А потім сідаю на підлозі в кухні, беру олівець, блокнот і записую, все що відбулося. Я почала це робити на третій день війни, щоб нічого не забути, щоб, якщо вцілію, розповісти друзям, щоб просто не з’їхати з глузду в цьому божевіллі. За вікном палає дивовижний захід сонця. А ще тягне димом, бо поряд горить чи то ліс, чи то луг. І майже тихо. Коротка передишка між обстрілом та бомбардуванням.

Найгірше – це невідомість. Ми повністю відрізані від світу. Час від часу у двір приходять два янголи. 

Хто сказав, що в янголів золотаві кучері та білі крила? Мої стрижені під нуль, нещадно смалять самосад, вживають непарламентські вирази. 

Але вони привозять каністру води та свіжі новини. Мої колишні учні Юрко та Пашка!

…Мама пішла з життя через кілька місяців після окупації, так і не дізнавшись, що йде війна. Пашка другий рік воює «на нулі» мінометником…

… Післязавтра в мене день народження. Зберуться подруги. І перший тост я запропоную:

  • За МИРНЕ, чисте, блакитне, безхмарне небо!