Сапач Святослав, 3 курс, Квасилівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондар Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Зима розпочалася і як  завжди - всі жили прекрасним та щасливим життям, неодмінно чекали новорічних свят. Я, разом зі своїми друзями й однокласниками, ходив колядувати. Після завершення дня ми вираховували кожному його частину, та роздумували хто на що витратить свої радісно зароблені кошти. Тоді я навчався в 9 класі. Хоча як навчався? Ходив протирав штани разом з друзями.

Ніхто й не міг подумати що наше веселе, радісне, безтурботне й щасливе життя раптово обернеться в паніку, страх та пітьму.

Лютий почався зі страшних та поганих новин: весь світ гудів про, начебто, початок війни росії проти України, хоча багато людей вже забули, що ця війна почалася ще з 2014 року. Мій батько з 2016 року є військовим розвідником, тож в родині такі розмови велись також, була зібрана тривожна валізка. 18 лютого. В школі, де я навчався, наш клас вирішили поставити головним у випадку екстреної ситуації. Ми повинні були супроводжувати менші класи до точки евакуації - спортзалу.

Майже всі учні взяли з собою щось поїсти та каремати. Ми готувалися, хоча я  до останнього не вірив, що може бути вторгнення.

24 лютого -  день, котрий українці не забудуть ніколи. Я прокинувся від шепотіння, котре лунало з коридору, потягнув руку до телефону, щоб дізнатися котра година,  підвівся з ліжка і тишком почав рухатися в бік коридору. Підійшов ближче,  непомітно виглянув з-за шафи і побачив батька та маму. Батько був одягнений у військову форму та тримав при собі усе своє спорядження. Наші погляди зустрілись.  

Я все зрозумів. Мама зі сльозами на очах кинулася в обійми до батька, цілуючи його, ніби востаннє. “Коханий!”- казала вона, - “Ми дуже любимо тебе та будемо чекати! Повертайся якнайшвидше, будь ласка!”

Я не можу описати ті переживання та емоції, котрі я бачив в очах батьків.  Тато взяв свій рюкзак, попрощався з нами та пішов. Після цієї, сповненої жаху та переживаннями сцени, я повернувся до ліжка та одразу ж заснув. Проте, мій сон не тривав довго. Прокинувся я від того, що моя мама метушилася по квартирі, збирала речі, клала в рюкзак усе що потрапляло до її рук – ліки, їжу швидкого приготування, шкарпетки, теплий одяг. – Що трапилося? - запитав я, не розуміючи, що відбувається -  Ми кудись їдемо? Мама різко відповіла: – Поїдемо до бабусі.  

Я зрозумів, що триматися разом буде найкращим рішенням, тому підтримав мамину пропозицію.

О п’ятій ранку ми приїхали до бабусі на таксі. Вона допомогла нам занести речі в будинок і пішла на кухню, аби зробити кави. Ми, навіть не встигнули роздягнутись, почали облаштовувати домівку: поклеїли клейку стрічку на вікна та прибрали всі дзеркала на випадок вибуху. За горнятком кави, ми почали обговорювати подальші дії та те, що може нас очікувати в майбутньому.

Ми поговорили на рахунок виїзду за кордон, але дійшли до висновку, що це не найкраща ідея, оскільки мама вважала, що це буде зрадою тата та того, чим він займається.

Враховуючи те, що тато, разом зі своїми побратимами, допомагає захищати нашу країну, було би недопустимо покинути їх. Допивши теплу каву та ще трохи поспілкувавшись з рідними, я вирішив прилягти трохи відпочити аби відновити сили. Вмостившись на дивані та закутавшись у теплу ковдру, я почав читати новини, аби зрозуміти ситуацію в країні. В державі хаос, пелена пітьми вкрила собою весь український народ, люди впадали в страх, паніку та відчай.

Війна невпинно забирає душі невинних українців, котрі відчайдушно борються за свій рідний край. Багато дітей та їхніх батьків залишилися без домівок, у стінах котрих творилася їх історія та минало життя.

Мені щиро шкода багатьох українців, чиїх родичів та близьких їм людей поглинула смерть та вічна пітьма. Проте я неабияк вдячний, що всі, хто служить в наших військах та вже віддав своє життя за нашу батьківщину, роблять так щоб таких сімей більше не було. Слава нашим героям, що віддають свої життя за неньку Україну та український народ.