Кобчик Владислава, 9-г клас, Одеський  ліцей № 22

Вчитель, що надихнув на написання — Костенюк Марина Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На уроках історії завжди купа дат, подій, імен. Всі вони важливі, але часто губляться у нашій пам'яті. Однак є одна дата, яка не потребує зусиль, щоб її запам'ятати – 24 лютого 2022 року. Вона стала не просто ще однією сторінкою в підручниках, а подією, що змінила хід історії і життя мільйонів людей, зокрема моє.

Цей день міг би бути звичайним для учениці 6 класу четвергом, непомітним серед інших днів. Але ранок 24 лютого став початком зовсім іншого життя. Прокинулась я від слів: «Владо, війна». Слова, що тоді здавалися далекими і незрозумілими, стали нашою реальністю – тривожний гул сирен, стрічки новин, страх у голосах рідних. Усе навколо нагадувало сцену з фільму жахів. Але ж як таке могло трапитися? Ми всі мали свої плани, мрії, дрібні клопоти, але війна перекреслила все це за один день.

Світ навколо мене почав змінюватися: школа закрилася, друзі виїхали закордон, а нам довелося покинути домівку.

Перебуваючи в селі, щовечора ми збиралися у коридорі та засинали там. Тривога, що окутувала всіх, на мені зовсім не відбивалася – ніби

всередині панував шок, що сковував усі емоції, і я не могла ні плакати, ні боятися.

Дорослі намагалися підбадьорити і відволікти дітей іграми та веселими історіями, створюючи ілюзію нормальності в ті важкі дні. Та попри всі зусилля, стало зрозуміло, що залишатися вдома небезпечно, і нам довелося залишити рідне село.

Приїзд до Болгарії став для нас новим етапом, сповненим невизначеності й переживаннями.

Ця гостинна країна зустріла нас з відкритими обіймами: місцеві жителі виявляли щиру доброту і готовність допомагати. Ми отримали прихисток у готелі, де нам надали житло та харчування, що було дуже важливо в цей складний час. Волонтери завжди були поруч, щоб підтримати нас, і це допомагало відчути себе трохи безпечніше. Однак не все було просто. Ми зіткнулися з мовним бар'єром, який створював додаткові труднощі в спілкуванні. Часто було важко пояснити свої потреби або зрозуміти, що нам говорять. Але незважаючи на це, я намагалася познайомитись з їхньою культурою, вчити нові слова і фрази. Це стало для мене викликом і цікавим досвідом. Крім того, я познайомилася з іншими біженцями, які стали справжніми друзями.

Ми ділилися своїми історіями, підтримували один одного і навіть сміялися, незважаючи на обставини. Кожне нове знайомство додавало мені сил і надії, показуючи, що ми не одні у своїх труднощах.

Також мені важливо поділитися з трагічною історією, яка назавжди залишила важкий слід у моєму серці.

Мій хрещений батько, який більшу частину свого життя прожив в Аргентині, на початку війни залишив там свою сім'ю, друзів і повернувся до Батьківщини, прагнучи захистити її.

Він по-справжньому любив Україну, і його рішучість боротися за її свободу була і є прикладом. Я згадую, як ми спілкувалися через відеозв'язок, його усмішка завжди була такою теплою. Але війна не щадить навіть найсміливіших, і, незадовго після нашого повернення, ми дізналися сумну звістку.

Втрата хрещеного батька залишила порожнечу, яку неможливо заповнити,

і хоча цей біль залишиться назавжди, разом із ним живе і пам'ять про нього – людину, яка до кінця вірила в нашу країну. Тепер ця віра живе в мені.
Війна відібрала багато: дім, рідних людей, безтурботність дитинства, але водночас подарувала інші цінності – відвагу, згуртованість та стійкість. І справжня сила – не лише в зброї, але й у здатності залишатися людиною, коли навколо хаос. Саме тому я відчуваю обов’язок бути не просто мешканцем України, а її громадянином, готовим працювати на її майбутнє.