Чорнокрилюк Любов, 9 клас, Полянський ліцей Волочиської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Луговська Ірина Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо чесно, я ніколи й подумати не могла, що війна може прийти у нашу країну. Це сталося дуже несподівано. Це було наче грім серед ясного неба. Я, напевно, як і всі інші, думала про те, що цього ніколи не станеться. Завжди думала про те, що мене і моєї країни війна не торкнеться.

Дату 24.02.2022 я запам’ятала на все життя, як і, напевно, кожен українець. Пам’ятаю цей ранок… Батьки відправили мене до школи, а по дорозі сусідка мене завернула, сказавши: «Куди йдеш? Війна!» Я думаю, мої батьки не могли повірити в те, що сталося.

Ця дата залишила болючі рубці у наших спогадах та свідомості. 

Хоча повномасштабне вторгнення застало мене у віці, коли я вже багато чого розумію, проте подібне ніяк не могла усвідомити.

Згодом, з кожним днем мені ставало все більш зрозумілим, і з кожним днем, я все більше хвилювалася за безпеку свою і своїх рідних.

Дякуючи Богу, у місці де я живу, все відносно спокійно. Так, неодноразово чула винищувачі, вибухи, але на превелике щастя, це працювала ППО. Ці вибухи не зрівняються з тим жахом, який коїться на сході й півдні нашої країни. Можна тільки здогадуватися, що відчувають жителі міст, де постійні обстріли.

Важко собі уявити, що у наш час можуть вчиняти звірства над людьми, калічити душі як зовсім невинних дітей, цивільних жителів, так і людей, які зараз виборюють нашу перемогу на фронті.

Дуже важко дивитися на людей, у яких війна забрала рідних, це найбільше горе.

Важко розуміти, що тих людей, які віддали своє життя за нашу перемогу, більше не повернеш. Дуже дорогою ціною, ціною в тисячі людських життів, дається світле майбутнє у нашій країні.

Ми всі віримо, що перемога за нами, що ця жорстока, ганебна війна закінчиться, але страшно думати-гадати, що буде завтра. Та все ж потрібно зараз думати про своє подальше життя. Хоча це все дуже лякає. Насамперед хочу сказати, що наше подальше життя залежить від нас самих. Я думаю, що нам усім потрібно у силу своїх можливостей допомагати наближати перемогу, підтримувати один одного тому, що у єдності наша сила. 

Потрібно допомагати один одному, підтримувати солдатів, людей, які змушені були покинути рідні домівки.

Сьогодні важливо займатися волонтерством. Ми таким часто займаємося у школі: збираємо пакунки з різними необхідними речами й відправляємо їх людям, які цього потребують, допомагаємо плести сітки. І я уже рада тому, що багато охочих. Всі розуміють, що це добра справа і те, що це пришвидшує нашу перемогу.

Якщо ми не будемо згуртованими, то кров, яку проливають люди на фронті, буде марною. Я вважаю, що потрібно також підтримувати один одного морально, тому що зараз, якщо бути чесним, всім нелегко.

Постійні сигнали повітряної тривоги не лише повідомляють про можливу небезпеку, але й нагадують про те, що десь лунають вибухи. Десь саме у цей момент може обірватися чиєсь життя. І це може бути як життя воїна-захисника, так і мого однолітка. Це жахливо. Таке не повинно відбуватися у ХХІ столітті.

Зараз всім потрібно бути сильними. Ми повинні бути стійкими у переконанні, що перемога за нами. Ця віра допоможе пережити темні часи, які настали для України та її громадян.

А мені та іншим підліткам обов’язково потрібно здобути освіту, тому що саме моєму поколінню доведеться відбудовувати зруйновані ворогом міста, села, заводи та фабрики.

Варто ніколи не втрачати надію на існування чогось доброго, гарного у цьому світі, шукати радості в дрібницях, так можна себе заспокоїти, і знову почувати себе краще. Це те що я роблю завжди, і це те, що я думаю. Думаю про своє майбутнє, якого дуже боюся. Адже ніхто не знає, як довго ще триватиме війна.

Я бажаю перемоги і миру нашому народу. І всім серцем надіюсь на те, що Господь нас захистить.