Олександр Горшков, 10 клас

Чигиринський ліцей №3 Чигиринської міської ради Черкаської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе: Прокоперко Ганна Павлівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені так часто в дитинстві снилося море. Я, маленький хлопчик, купаюся в його теплих хвилях. А ось я, капітан великого судна, перевожу грузи... Щасливий, я просинався вранці. А мама говорила, що море — це як людське життя. Воно буває то спокійне,  то раптом здіймається бурхливими хвилями;  манить загадковістю і лякає таємничістю. Але в житті треба навчитися бути сміливим. Адже хлопчики — це майбутні захисники. А я отримав від батьків прекрасне ім’я — Олександр, яке також означає “захисник”. Тому я стану  сміливим і наполегливим. “ А ще, - говорила мама, -  ти обов’язково будеш щасливим, бо долею випало тобі жити в країні, яка багата на добрих та чесних людей, славиться своєю гостинністю, традиціями, звичаями. А найголовніше — ми живемо в мирній державі. І тому я спокійна, синку,  за твоє майбутнє”. 

Я підростав, а мамині слова трималися завжди в моїй пам’яті. І ось я уже сам вивчаю історію України, задумуюся над проблемами, шукаю відповіді на питання. Дійсно, я живу в державі, яка ніколи не проявляла агресії у ставленні до інших країн. Тільки так часто їй доводилося боронити свої землі від чужоземців. Але ж це вже історія. А я живу в двадцять першому столітті... Це століття, коли цивілізація досягла свого найвищого рівня, коли ми можемо подорожувати в інші країни, обмінюватися досвідом... Але, на жаль, життєве море, дійсно, бурхливе. Ти не знаєш, якою хвилею тебе накриє і куди занесе життя...

Одне лише мені зараз зрозуміло, що потрібно в житті бути готовим до всього.

Не пам’ятаю, що мені снилося тієї ночі, але пам’ять чітко зберегла події ранку 24 лютого 2022 року. Ми прокинулися від звуків вибухів. Ніколи не думав, що відчую це знову, бо для нас ці жахіття розпочалися ще в 2014 році.

Моя родина з Луганщини. Місто мого дитинства — Первомайськ, де я народився, пішов у дитячий садочок, а потім у школу. Нам довелося залишити рідне місто влітку 2014 року, бо воно потрапило в окупацію.

Без будь-яких засобів до існування ми перебралися в місто Лисичанськ. Там ми й прожили 8 років до початку повномасштабного вторгнення ворога на українські землі. У Лисичанську в мами була робота, я пішов у школу. Ми трохи оговталися, бо відчули себе в безпеці. І ось знову вибухи, сльози безневинних дітей, матерів, стареньких людей... У шкільний чат моя вчителька повідомила, що діти лишаються вдома. Місто наче завмерло. Порожні вулиці. Лише гул військової техніки. Ми перебралися  в укриття, яке знаходилося за декілька будинків. Не  хотілося вірити, що це надовго. Спали  на саморобному ліжку, зробленому з цегли та дверей. Готувати їсти наші мами бігали в квартиру тьоті Олі.

Тільки вночі ми ненадовго виходили на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. В одну з таких ночей метрів за 300 від нашого укриття пролунав вибух.

Ми побачили яскравий білий спалах - усе затряслося. Наступного дня мама навідалася до нашої квартири. Вона була зруйнована.  Але, головне,  ми  живі. Було прийняте рішення виїжджати.

Спробуйте вмовити дідуся та бабусю переїхати — і ви зрозумієте, як українці дорожать своєю батьківщиною! 

Евакуювалися спочатку до Дніпра, а звідти - в Чигирин, де нині й проживаємо. Через тиждень приїхали дідусь із бабусею. Ми приїхали з порожніми руками, крім документів, у нас нічого не було. Дякуючи людям, сьогодні ми маємо все необхідне для життя. Незнайоме місто стало для мене згодом близьким. Є друзі. Моїх колишніх друзів війна розкидала по світу. Спочатку спілкувалися, а потім поступово зв’язок втратився.  Нині я учень 10 класу Чигиринського ліцею №3, мама має роботу. Пройшло більше двох років. Уже ніби звиклися. Уже майже, як місцеві. Маємо багато знайомих. Але ніколи не запитуйте нас, а чи хочемо ми додому? 

Війна для мене -  це жахіття. Вона продовжується, на жаль. Тож кожному захиснику вдячність за кожен новий ранок, новий день, за можливість жити під рідним українським небом!