Осійчук Софія, 11-а клас, ліцей №12 Ковельської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Потапова Тетяна Ярославівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Учора була війна, сьогодні йде війна, а завтра..? Вже третій рік ми говоримо про війну. Навчилися говорити про минуле, враховуючи війну. Навчилися будувати свої плани з огляду на війну.

У моїй країні йде війна. Народ мій гине від обстрілів, від ворожих ракет. Діти мають недитячі мрії: мріють просто жити спокійно, мріють, щоби швидше повернувся тато. Живим…

Я вдячна військовим за те, що маю можливість навчатися, за те, що я вдома, за те, що жива.

Дякую нашим захисникам і захисницям, усім, хто тримає небо й землю, за те, що поміж тривогами ми все ще можемо бачити сни.

За наше майбутнє військові платять надвисоку ціну – своє життя. Щоразу, зустрічаючи екіпаж “На щиті”, відчуваю біль матерів, дружин, дітей, які щойно втратили сина, чоловіка, батька...

Я живу на Волині, на тій території України, де відносно спокійно порівняно зі сходом країни. Ніколи не бачила війни на власні очі, натомість бачила, як ховають солдатів, як плачуть їх матері…

Переселенці. У їхніх очах назавжди залишаться жахливі картини війни. Я знайома з людьми, яким довелося покинути рідну домівку через ворожі обстріли чи окупацію. Херсонська та Харківська області – різні куточки України. І різні люди з різними історіями та спільним болем. Я познайомилася з ними 2022 року - вони шукали прихисток в моєму місті, дехто з них зараз за кордоном.

Моя подруга з Херсонщини пережила російську окупацію. Вона розказувала мені про весь той жах, який їй довелося пережити: 

«Я боялася їх – військових. Я знала, на які речі вони здатні, знала, що вони можуть убити мене й мою сім’ю. Так само, як убили мого дядька…

Через якийсь час мій страх російських військових переріс у страх усіх солдатів. Я боялась навіть наших, українських... Хоча знала, що вони прийшли рятувати нас, але вони були зі зброєю, якою вбивають людей, вони одягнені у військову форму, сам вигляд якої вселяє в мені паніку. Я чула, як за нашим селом постійно йшли бої… Ми змушені були жити в підвалі, де мама зберігала консервацію. Там було холодно. І страшно...».

У Ковелі проживає ще одна близька мені людина, яка покинула рідний Харків через російські обстріли. Ми рідко розмовляємо на тему війни. Не хочу нагадувати їй про весь той жах, який вона пережила, не хочу робити їй боляче спогадами. Мені б хотілося, аби вона забула про все пережите, як про страшний сон, але, на жаль, це не в моїх силах. Якось подруга згадувала:

«Я бачила, як мою привітну сусідку, яка лежала в калюжі крові після чергового обстрілу, накрили чорною тканиною. І тоді зрозуміла, що ніхто не застрахований від такої ж долі…

Постійно живу з відчуттям тривоги, якого неможливо позбутися… Я хочу жити! Так хочу, щоб усе було добре... Нащо я тут? Хочу додому…».

Раніше я їздила до Польщі в дитячий табір, який щороку приймав українських дітей. Цікаві екскурсії, різноманітні заходи, неймовірні спогади. Проте 2022 року все змінилося. Сілезьке Товариство Приятелів Дітей розпочало активну допомогу дітям, постраждалим від війни та з родин військових (до речі, я із такої сім’ї). Там, за кордоном, я й познайомилася з хлопчиною, який покинув рідне місто через обстріли. Він розказував: «Я ніколи не відчував справжнього страху смерті. І навіть коли наш Харків почали обстрілювати, не боявся померти - я боявся втратити своїх близьких...».

Після почутого проймає холодом і стискає у грудях. Можу тільки уявити, який біль відчували ті люди, коли покидали свою рідну домівку. І це лише три історії, а таких сотні тисяч, мільйони… Скалічені життя, розірвані долі…

Гинуть невинні люди. Можливо, в останню мить вони бачать спогади про ще не прожите майбутнє, яке крадуть у них окупанти.

…Завтра старша донька понесе документи до вступу. Вона мріє про юридичний факультет.

До здійснення мрії залишався день.

…У її подруги завтра день народження. Вона підготувала подарунок і завтра по обіді хоче привітати її.

Не судилося.

…Молода дружина вагітна. До зустрічі зі здоровим хлопчиком, до появи якого так ретельно готувалося подружжя, залишався місяць.

Не сталося.

…Маленька дівчинка малює малюнок (на ньому уся сім’я тримається за руки, а зверху мерехтить веселка). Незабаром вона піде до школи.

Не піде.

У їхній дім влучить снаряд. Когось знайдуть під завалами ледь живим, а хтось помре, так і не дочекавшись світанку. Дехто виживе, приїде до мого міста шукати прихистку, потім познайомиться зі мною, і сьогодні я писатиму про них.

Поява нових друзів завжди тішила мене, але, знаєте… Мабуть, краще би я їх не знала, краще б вони жили у своїх домівках під мирним небом,

краще б вони не страждали, краще б я не писала цього есе.

Я мрію про щасливе життя, про мир. Хочу, щоби ракету діти уявляли як літальний космічний апарат, а не як зброю, що може вбити. Щоб вони не боялися грому, думаючи, що це лунають вибухи. Хочу, щоб мої люди жили під мирним небом. Хочу, щоб усі сім’ї були разом. Щоб усі були живі…

Вчора була війна, сьогодні триває війна, а завтра… Будь ласка, мир…