Резниченко Дарія, 10 клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 15

Вчитель, що надихнув на написання — Сергієнко Наталія Василівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

На жаль, війна у той чи інший спосіб зачепила кожного з нас. Одна лише згадка про те, що відбувається, ранить серце закривавленими ножами. Наш агресивний сусід за сотні років згубив надто багато життів, і думка про це просто розбиває на друзки...

Те буремне 24 лютого змінило життя всіх, принісши отой переломний момент розуміння, що з людьми «з-за порєбріка» краще не мати жодного зв’язку. Ми ніколи не забудемо і не пробачимо! Нам боляче, і з кожним днем цей щем росте...

Згадуючи, про втрати, подумки промовляєш: «Коли це вже закінчиться? Коли цей довгий і тернистий шлях приведе до спокою? Коли можна буде сказати правдиве «все буде добре» з упевненістю, що саме так і буде?

Але хронометр нещадно ставить нову позначку на стрічці немирних днів; воєнних злочинів вчиняється все більше, і, як би там не хотілось, число людських втрат теж росте... А ми? Ми продовжуємо рухатись, зберігаючи кожне ім’я у своєму серці, проводжаючи їх у вічність.

Щоб розповісти про 1000 днів війни, я обрала тридцять… Тридцять днів болю й очікувань, що стали шляхом до вічності для хорошої людини. Історія, яку мені розповіла моя вчителька, не може залишити байдужим нікого, якщо тільки в нього є серце. Це оповідь про звичайну сім’ю, що не мала жодного стосунку до воєнних дій, ну, окрім того, що мала нагоду народитися й жити в Україні, цінувати це й просто (що є логічно-органічним) бути українцями. Але, на жаль, постраждала. Добре, що не кожен знає біль утрати, але дуже шкода тих, хто знайомий з ним віч-на-віч.

Це був звичайний погожий вечір. Ні в кого не було й найменшої думки про щось погане того дня. Альона збиралась на роботу, адже працювала в нічну зміну. Звично погладивши на виході з квартири кота, завезла до своїх батьків доньку, сіла в авто, помахала рукою всім і поїхала. Поїхала, щоб уже ніколи не повернутися.

Ніч. Робота. Ракета. Вибух і... нічого... Більш нічого... Зовсім анічогісінько на довгі тридцять днів…

Нас вчать ховатися від імовірної небезпеки за дві стіни… Саме в такому місці й знайшли Альону, точніше те, що потім ще довго потребувало аналізу й доведення, що то саме вона.

Тепер вона стала не просто мамою, донькою… Тепер вона – статистика, те саме відлуння серед сотень подібних оголошень: «Зникла безвісти жінка». День, два, три... Час не йде, він повільно повзе, бридкою слизькою й в’язкою калюжею розтікається у свідомості, бринить натягнутою нервовою струною, граючи (чи то виючи) сумну протяжну пісню невимовної туги. Пісню очікування й розпачу. Однак десь глибоко весняним пагінцем щодня проростала надія. «Вона ще повернеться, правда?» – відстукувало ритмічно й безперервно в голові, адже ніхто не хотів вірити в те, що сталось. Жінка просто пішла на роботу. 

Вам відоме відчуття, коли кожен день не милий?

Коли живеш в очікуванні, що ось-ось стане краще, що це просто невдалий жарт, поганий сон, фатальна помилка? Відчуття, коли в глибині душі ти розумієш, що вона вже не повернеться, але все одно чекаєш... Бо надія… (ні-ні!!!) вона не вмирає. День за днем, неначе на каруселі, йдеш і йдеш по колу, нікуди не приходячи. Нікуди й нізвідки. Бо «звідти» немає вороття.

…Кіт цього не знав. Сидячи на вікні, світив своїми зеленими очицями у завіконний світ, очікуючи приходу господині, з появою якої в домі з’являться котячі смаколики, і можна буде потертися об її струнку теплу ніжку… Чому вона не йде? Таке було кілька разів, коли із донькою їздила на відпочинок. Але ж мала вдома…

А доньці уві сні й наяву привиджувалися її (мамині) гарні великі блакитні очі. А павук свідомості нав’язливо нитку за ниткою снував думку: «Невже ніколи більше?»

…Приїхали якісь люди й узяли «біоматеріал»… Це що, кіно? Сказали чекати. Ніби в когось був інакший вибір. Тридцять днів надії, яка не виправдалася. То була Альона…

Сірий похмурий ранок. Чисельне людське зібрання під під’їздом, кожен із квітами. Біла з позолотою труна якось надто недоречно стояла біля входу в багатоповерхівку. Серед розмаїття квітів, живих і штучних, очі вихопили кошик із ромашками зі стрічкою «матусі від донечки». Якась тотальна несправедливість. Так не мало бути!

Визнаймо, що це неймовірно боляче! І наш народ не повинен терпіти такого тільки через те, що ми саме українці. Ми просто мусимо це зупинити! Важко уявити, скільки зараз понівечених ракетами й прильотами душ, серед яких і Альона, про яку я розповіла. Ще одна обірвана доля...

А вітер потріпував стрічку із сумним написом і колихав голівки ромашок… А над біло-золотистою домовиною стояла дівчинка, зрошуючи її срібними сльозами непоправної втрати… За вікном квартири на другому поверсі маячило обличчя дідуся, який через немічність не міг віддати останню шану сусідці. А за склом квартири поверхом вище все ще в очікуванні сидів кіт… Він не розумів, що відбувалося і хто в цьому винен. А ви? Ви розумієте?