До повномасштабного вторгнення я проживала в Бахмуті. У мене сім'я була, діти - всі проживали там. Як розпочалася війна, ми виїхали в Дніпро. Вже місяць, як я знаходжусь в Харківській області. Діти мої також виїхали. Ми вдома все кинули і поїхали, хто куди.

Виїжджали машиною, коли стріляли з усіх сторін. Сумочку маленьку схопили, документи, і виїхали – це запам'яталось. Їхали і Бога просили, щоб доїхати. Хорошого мало.

Важко налагодити побут, бо у нас нічого немає. Що ж тої пенсії… Давали гуманітарну допомогу. Труднощі були, але люди добрі допомогли нам. 

Коли ми були у Дніпропетровській області, нам дуже добре допомагали. Сусіди, які там проживають, відгукнулися на нашу біду. Дуже добре до нас відносились.

Нам давали гуманітарку: ми і від Фонду Ріната Ахметова отримували, і від іноземців. Бути не вдома - це найтяжче. За все потрібно платити. 

Додому хочеться повернутись, а як воно повернеться, в яку сторону - не можу сказати. Прожив день, і слава Богу. Хочеться, щоб була Україна, повернутися додому, і щоб був мир на землі та з’їхалася вся сім’я.