Мені 45 років. Застала нас війна у Бориславському районі, на Херсонщині. Пробули ми в окупації два місяці, й вирішили поїхати в інше село. 

Це виявилось дуже складно зробити. Не знаю, скільки було постів, які потрібно було пройти. Біля знаменитої нашої Снігурівки ми під обстріл попали з дітьми і довго чекали, а нас не пропускали. Колона була дуже велика. Поки чекали, щоб нас пропустили, було дуже страшно. 

Діти хотіли їсти і в туалет, а по боках була посадка, в якій окупанти їздили своєю технікою - виходити неможна було. Це було дуже страшно. 

Я вже думала: «Навіщо ми вирішили виїжджати?». Страшно було сидіти і дуже страшно було виїжджати. Коли ми виїхали, то зітхнули, а як побачили наш блокпост, то плакали від щастя. 

Ми вже повернулись у своє село. Багато людей повернулися, багато приїхали з прибережних сіл до нас. У нас наче також небезпечно, але більш-менш: бувають дні спокійні, бувають - не дуже. Повернулося багато переселенців,  що з-під Каховської ГЕС, кого затопило і побило.

Вода і світло є. Якщо ламається, то швидко справляють, якщо це можливо. Бувають прильоти, але в порівнянні з тим, як люди живуть під берегом, де немає ні світла, ні газу, ні води, то в нас ще можна жити, як би не гепали. 

В тому році, як приїхали, ми думали: «От зараз наші хлопці прийдуть». Така віра тоді була, а зараз - я не знаю. Бувають моменти, коли я думаю, що війна вже не закінчиться ніколи – тоді уже опускаються руки. Дуже хочу, щоб чоловік повернувся.