Волошина Анастасія, учениця 8 класу КЗ "Михайлівський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козакова Ольга Анатоліївна

Війна. Моя історія

Восени фарби стають м’якими та охристо-золотавими, настає пора мовчання і спокою. Сонячне проміння лагідно торкається щік, немов турботливі батьківські долоні. Проходжуюсь берегом ставка: гладеньке дзеркало його поверхні подвоює світ опалого листя та сизих хмар. Велетні-дерева ніби шепочуть вітру: “Ти-хі-ше. Ти-хі-ше”. Але він, непосида, раптом зірветься, трусне граціозними гілками. А потім закружляє листя над водою у вихорі вальсу.

Є в осені не тільки свої неповторні кольори, а і унікальні аромати.

Відчуваю прілий запах опалого листя, що пропливає легкими корабликами, а потім завмирає яскраво-багряними плямами на поверхні води. Повертаючись додому, відчуваю солодкуваті пахощі червонобоких яблук, прикритих невагомою прозорою павутиною. Але найбільше відчувається в повітрі запах війни. Він хоч майже невидимий, але тисне на кожну людину своїм холодом, вкутує в сірий морок, насторожує і лякає.

Запах страху витає скрізь: в будинку сусідів, де чекають вістей з фронту; вгорі серед хмар, де ось-ось просвистить-прошумить ворожа зброя; в стрічці новин, де в котрий раз моторошно дивитись в очі хлопців та дівчат, які поповнюють ряди Героїв. Здається, що майже нікуди не зникає запах згарищ херсонських сіл, випалених міст Сходу.

Перебираю книжки на поличці. Беру в руки “Кобзар” Тараса Шевченка. І здається, що я чітко відчуваю запах рідної мови. Адже за час війни ми навчились думати українською, розмовляти українською, відчувати запах української в червоних кетягах калини та яскравих квітах.

Думаю, що за життя можна вивчити декілька мов. Та жодна з них не замінить свою, рідну, батьківську. Бо мова – той місток, що веде до джерел нашого дитинства, нашого коріння. Чужими мовами можна спілкуватися. Однак мріяти, радіти, сумувати, бачити сни, дякувати бабусі за дитячі казки можна лише рідною мовою.

Осінь, листопад, війна, морок, імла, відчай. Повертаюсь в дім. Духмяний аромат пирогів заспокоює душу. І я розумію, що найбільше щастя в ці непривітні останні дні осені – бачити посмішки рідних людей, читати книги, спілкуватись з сестрою. І непотрібні зараз посеред лихого виру війни коштовні речі, золото і прикраси.

Треба лише отримати вісті з фронту, що тато живий та почути його голос в телефоні. І потім бачити красу навіть в сірій імлі осіннього дня, бо світ вже здаватиметься не таким похмурим. Все навкруги засяє сонячним теплом, а сила моєї любові до батька розфарбує життя в кольори веселки.

Пізно ввечері готуюсь до акції  “Смілива монетка”, бо знаю, що на фронті потребують нашої допомоги, а ще більше нашої моральної підтримки та милосердя. А далі пригортаюсь до татового бушлата, вбираю в себе запах пороху і диму. “Тату, ти живий, а це – головне. Ми обов’язково тебе дочекаємось”, - вже вкотре не покидає мене ця думка.

Пригадую нашу сімейну розмову під час татової відпуски з фронту додому. Розповідь про війну була скупою. Тато говорив мало та неохоче.

Вперше я дізналась про те, що чоловікам також буває страшно. В боях, під обстрілами оголюються почуття обов’язку, відповідальності. Війна вчить цінувати людей, і в той же час ненавидіти тих, хто цього дійсно заслуговує. Війна ділить людей на своїх та чужих. Війна вчить цінувати. Цінувати життя, цінувати тих, хто поруч та тих, кого втратили. Війна вчить, випробовує, ламає, змінює.

Вперше я дізналась, що чоловіки плачуть. Іноді через втрати, іноді через маленькі переможні кроки. А головне, про що я дізналась, що війна обов’язково закінчиться. Рано чи пізно. Вдень чи вночі. Квітучою весною чи в сірий туманний день.

Така осінь мого дитинства. Але не можна зневіритись, не маємо такого права. Ми обов’язково вистоїмо. І осінь зміниться весною, переможною, нашою, довгоочікуваною.

І я візьму тата за руку, обійму його щиро-щиро. В повітрі вже пануватиме запах Перемоги, а ми відбудуємо міста. Поїдемо в місця татових боїв. Уквітчаємо нашу рідну землю. Навчимось жити по-новому. Будемо ще довго плекати і оберігати рідну мову.

Все погане згине, як сіра імла осені. І залишиться лише спокій та умиротворення. І буде так… Попри все…