Безобюк Ксенія, студентка 3 курсу Державного навчального закладу "Вінницький центр професійно-технічної освіти технологій та дизайну"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

Війна. Моя історія

2022 рік. Вечір 23 лютого, радше ніч 24, адже було вже за північ. Готуюсь до завтрашніх пар, потрібно оформити лабораторну. Бажаємо спокійної ночі (як іронічно) з повною впевненістю у завтрашньому дні.

Ранок. Мене підкидає о п’ятій, по хаті носиться дуже нервовий батько, будить всіх,  він майже кричить: “Війна почалася!”. Перші хвилин десять не можу второпати взагалі нічого, абсолютно не усвідомлюючи сенс його слів. Тихо перепитую:  “Як війна?...” І далі аналогічно питання: “А в центр йти чи не йти?....”

Далі прийшла паніка. Руки тряслись, на очі навертались сльози. Шукаю в інтернеті інструкцію по тривожній валізці, в такому стані викладаю зошити з рюкзака, і, дотримуючись інструкції, збираю речі… Батько роздає консерви, мати збирає рюкзаки ще й для двох молодших братів. Далі відносне затишшя – всі чекають подальших інструкцій. Питаю про заспокійливе, вдома його немає…

Думаю що треба нарешті прибрати кімнату, бо як влучить ракета, а тут такий свинарник. Напевне, така дивна захисна реакція психіки. Прибираю.

Згадую про двійко своїх домашніх щурів, батько говорить, що якщо будемо тікати, прийдеться залишити. Планую залишити у ванні та висипати туди весь корм.

Підписуюсь зразу на всі інфоканали про війну. Зносимо усією сім’єю речі у підвал, набираємо воду. Все робимо автоматично, ніби фігурки у музичній скринці, яку хтось завів і забув вимкнути.

Перша сирена. Навчальна. Наш будинок за Вінницею, її майже не чутно. Сидимо у підвалі. Усім страшно, всі на нервах. Подруга також у підвалі. Біля неї щось вибухнуло. Тепер боюсь і за подругу.

Відбій тривоги, всі сидять напружені, повністю зібрані. І так декілька днів. Постійно гортаю новини.

Через декілька днів приїхали родичі, знайомі, знайомі знайомих. З Донецька, з Маріуполя, з тих міст, які першими опинились під ударом. Була сім’я з маленькою дитиною та дідусем, тікали під обстрілами, пізніше приїхала ще одна сім’я з двома дітьми. Жили по 3-4 чоловіка у кімнаті. Усі їхали за кордон, хтось виїжджав раніше, хтось пізніше. Подруга з батьками передавала волонтерам речі, в неї також переховувались родичі.

Це був жахливий початок...

Зараз вже легше, налагоджена система сповіщень, всі звикли до того, як потрібно діяти. А тоді було страшно. Дуже страшно. Не за себе, а за рідних, за знайомих. Особливо за тих, хто опинився в гарячих точках, на фронті. І зараз страшно. Але вже якось… Звично. І від цього ще страшніше.

Я дуже хочу, щоб нарешті настав мир. Щоб добро перемогло, щоб не ховатися від сирени, щоб усі ті, хто постраждав від війни, успішно реабілітувалися, щоб військові повернулися додому, і більше не було в інтернеті постів про трагічну загибель бійця.

Я хочу, щоб Україна цвіла і квітла, розвивалася і підкорювала нові й нові вершини. І найбільше - щоб в майбутньому діти не писали такі твори… Щоб діти не знали, як це - спробувати війну на смак.