Ксенія, 3 курсу, Березина

Війна. Моя історія

2022 рік. Вечір 23 лютого, радше ніч 24, адже було вже за північ. Готуюсь до завтрашніх пар, потрібно оформити лабораторну. Бажаємо спокійної ночі (як іронічно) з повною впевненістю у завтрашньому дні.

Ранок. Мене підкидає о п’ятій, по хаті носиться дуже нервовий батько, будить всіх, він майже кричить: “Війна почалася!”. Перші хвилин десять не можу второпати взагалі нічого, абсолютно не усвідомлюючи сенс його слів. Тихо перепитую: “Як війна?...” І далі аналогічно питання: “А в центр йти чи не йти?....”

Далі прийшла паніка. Руки тряслись, на очі навертались сльози. Шукаю в інтернеті інструкцію по тривожній валізці, в такому стані викладаю зошити з рюкзака, і, дотримуючись інструкції, збираю речі… Батько роздає консерви, мати збирає рюкзаки ще й для двох молодших братів. Далі відносне затишшя – всі чекають подальших інструкцій. Питаю про заспокійливе, вдома його немає…

Думаю що треба нарешті прибрати кімнату, бо як влучить ракета, а тут такий свинарник. Напевне, така дивна захисна реакція психіки. Прибираю.

Згадую про двійко своїх домашніх щурів, батько говорить, що якщо будемо тікати, прийдеться залишити. Планую залишити у ванні та висипати туди весь корм.

Підписуюсь зразу на всі інфоканали про війну. Зносимо усією сім’єю речі у підвал, набираємо воду. Все робимо автоматично, ніби фігурки у музичній скринці, яку хтось завів і забув вимкнути.

Перша сирена. Навчальна. Наш будинок за Вінницею, її майже не чутно. Сидимо у підвалі. Усім страшно, всі на нервах. Подруга також у підвалі. Біля неї щось вибухнуло. Тепер боюсь і за подругу.

Відбій тривоги, всі сидять напружені, повністю зібрані. І так декілька днів. Постійно гортаю новини.

Через декілька днів приїхали родичі, знайомі, знайомі знайомих. З Донецька, з Маріуполя, з тих міст, які першими опинились під ударом. Була сім’я з маленькою дитиною та дідусем, тікали під обстрілами, пізніше приїхала ще одна сім’я з двома дітьми. Жили по 3-4 чоловіка у кімнаті. Усі їхали за кордон, хтось виїжджав раніше, хтось пізніше. Подруга з батьками передавала волонтерам речі, в неї також переховувались родичі.

Це був жахливий початок...

Зараз вже легше, налагоджена система сповіщень, всі звикли до того, як потрібно діяти. А тоді було страшно. Дуже страшно. Не за себе, а за рідних, за знайомих. Особливо за тих, хто опинився в гарячих точках, на фронті. І зараз страшно. Але вже якось… Звично. І від цього ще страшніше.

Я дуже хочу, щоб нарешті настав мир. Щоб добро перемогло, щоб не ховатися від сирени, щоб усі ті, хто постраждав від війни, успішно реабілітувалися, щоб військові повернулися додому, і більше не було в інтернеті постів про трагічну загибель бійця.

Я хочу, щоб Україна цвіла і квітла, розвивалася і підкорювала нові й нові вершини. І найбільше - щоб в майбутньому діти не писали такі твори… Щоб діти не знали, як це - спробувати війну на смак.