Сафошина Ксенія, 15 років, КЗ «Мангушський ЗЗСО I – III ст. № 2»
Я все своє життя живу на території Донецької області. У Приазов’ї, в невеликому селищі Мангуш. Це мій рідний край, моя батьківщина. Про війну я чула лише зі спогадів своїх пращурів та з розповіді своїх рідних.
І ось 2014-й. Страшне лихо. Вибухи. Крики. Розпач. Кров. Смерть. Це дуже страшно.
Пам’ятаю день, коли нам довелося виїхати зі свого дому.
У травні 2014 року ми змушені були переїхати до Києва і жити там протягом трьох місяців. Ці великі картаті сумки з літнім одягом і такі ж, але з зимовим на випадок, якщо доведеться залишитися там назавжди. Мені було вісім років, і це був день, коли я вперше боялася за своє життя і життя близьких мені людей.
Тільки в той момент я зрозуміла, що війна була не десь далеко. Вона була поруч і буквально дихала мені в спину.
Поруч із моїм будинком були чутні постріли. Мама говорила, що тоді був жахливий зв'язок, він часто пропадав, і було дуже складно комусь додзвонитися. Коли все заспокоїлося, я поступово почала забувати про те почуття.
Для мене було нормально бачити військові гвинтокрили, які пролітають над моїм будинком, тому що це було чимось звичайним. Військова техніка не викликала в мене здивування. Після я дізналась про обстріл у Маріуполі і знову це відчуття дало про себе знати.
Я переживала і сподівалася на те, що все буде добре. Ми були готові піднятися і виїхати, як тільки відчуємо небезпеку.
Все минулося. Насправді, тоді у мене немов гора з плечей звалилася. Маленька дівчинка нарешті відчула себе спокійно. Зараз я живу звичайним життям. Пам’ятаю, коли ми з нашою командою медіаторів «Школа порозуміння» прийшли до молодшої ланки і запитали діточок, що вони хочуть побажати один одному. Одна дівчинка відповіла, що бажає миру. І тоді деякі діти здивувалися її словам. Вони не знали, що йде війна.
Я рада, що ці дітлахи ніколи не відчули страх за своє життя, і сподіваюсь, що більше ніколи не дізнаються, як це, коли вчора ти думала, яку іграшку хочеш на день народження, а наступного дня єдиним бажанням були мир і спокій.
Мир – це в першу чергу щастя для всіх людей, будь це маленький хлопчик чи дівчинка, жінка чи чоловік середніх років, чи літня людина. Мир – це коли ти впевнений у завтрашньому дні.
Коли ти насолоджуєшся красою салютів, а не відчуваєш страх, тому що плутаєш їх із звуками пострілів. У мирний час ви не будете думати про те, що робити, якщо ваше місто окупують.
Мир – це звичайне життя звичайних людей, які лягають спати з упевненістю в тому, що прокинуться.
Бажаю всім людям жити у мирі. І вірю, що бойові дії на території Луганщини та Донбасу припиняться. І нарешті настане тихе, спокійне, мирне життя! Ми всі на нього чекаємо! Давайте жити у мирі!
