Безпальченко Софія, 11 клас, Опорний заклад освіти "Миргородський ліцей "Лінгвіст"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузьміна Оксана Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Багато українців сподівалися, що ця війна не триватиме довго. Натомість вже минула тисяча її днів. Страшна і трагічна цифра, але також визначна і життєствердна. Кожен з нас пройшов свій особистий важкий шлях метаморфоз за цей час.

Це підхожа дата, аби підсумувати все і запитати себе: «Яким я став за тисячу днів війни?»

Коли почалася війна мені було чотирнадцять. Я відкривала в собі нові здібності. Пам'ятаю, що була тоді сповнена нових захоплень і намірів. В мене почав змінюватися світогляд. Натомість 24 лютого відтермінувало всі плани.

Одинадцятого березня я опинилася закордоном і почалася нова сторінка мого життя.

Довгий час я вважала недоречним розповідати про свій досвід біженства, бо він, можливо, не здається вартим нарікання. За цей час я усвідомила, що про почуття і проблеми потрібно говорити.

Це те, що допомагає нам краще розуміти один одного і стати більш єдиними, терпимими.

Війна асоціюється в мене з самотністю. Цьому посприяло наше вимушене перебування в Словаччині. Моє спокійне, сповнене буденних радощів життя неочікувано перетворилося на період, коли я була позбавлена майже будь-якого спілкування і всіх речей, які любила. Ми з мамою вчили мову, знайомилися з містом, намагалися налаштувати побут. Спочатку, коли я не зовсім розуміла, що відбувається, все здавалося цікавою пригодою, чимось незвичним і, можливо, навіть новим початком.

Але скоро це стало обтяжувати. Я навчалася онлайн у своїй рідній школі, багато однокласників були розкидані світом.

Мої найкращі подруги виїхали в Німеччину й Польщу. Наше спілкування змінилося, стало рідшим. Ми закрилися в собі. Ділитися проблемами я не хотіла, знала, що в кожної і своїх вистачає. З тими, кого раніше бачила кожен день, я зустрілася знову майже через рік. Мої родичі потрапили в окупацію, інші перебралися до Канади.

Знайомих у новій країні не було. Невдовзі мама почала ходити на роботу. Більшість часу я проводила наодинці. Тільки я, мої думки… І самотність.

Біженство - це соціальна ізоляція. Це означає буквально фізично відчувати, як ти деградуєш. Іноді здається, щовтрачаєш глузд. Це говорити телефоном з родичами, які лишились вдома і знати: вони не впевнені, чи ще колись тебе побачать.

Це - дивитися на людей на вулицях і розуміти, наскільки ти від них відрізняєшся. Це бачити щасливих словацьких дітей і думати про свій клас. Ми справді були такі ж безтурботні всього три тижні тому?

Я не ходила до місцевої школи. Категорично не хотіла прийняти нову реальність. Бо ми ж приїхали всього на місяць. Ми так сильно вірили в це, що не помітили, як їх минуло одинадцять. Моє життя застигло і звелося до однієї мрії – повернутися додому.

Здається, ця тисяча днів війни хотіла навчити мене терплячості.

Вийшло не дуже, ця риса ніколи не була мені притаманна. Зате вона розвинула в мені інше: неймовірне, всеохопне почуття вдячності за все, що в мене є. Після повернення  світ заграв новими фарбами. Я навіть не думала, що моє маленьке місто, маленька кімната і маленька школа, моє маленьке життя здатні зробити мене настільки щасливою.

Близькі повторювали, що я свічуся зсередини. Думаю, це об'єднує всіх нас – людей, які повернулися додому. Якщо війна може принести якусь радість, то це радість біженця, що зміг побувати у рідних стінах.

Зараз, коли я думаю про той час, мені шкода себе. Я була значно молодшою і не заслуговувала на такі випробування, як і всі діти України. Війна змусила нас подорослішати. Оскільки змінити це неможливо, я просто сподіваюся, що цей досвід був недаремний і зробив мене кращою, сильнішою людиною.

Людиною з душевними травмами, кількома роками втраченої юності, яка знає біженство, самотність і депресію не із заголовків новин.

Зате тепер вона розуміє інших, співчуває, вірить в краще, а головне – в себе. Ця людина впорається з будь-якими труднощами.

Ось якою я стала за тисячу днів війни.