Самолюк Оксана, вчитель, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…Страх…Зневіра…Сльози…Затьмарення…Розпач…Ці та інші слова роїлися у моїй голові о 05.50 24 лютого 2022 року, коли прокинулася від вибухів за вікном.

За що? Чому? Невже це насправді? Невже… Невже…

Я не могла себе опанувати: сльози капали, душа плакала, серце розривалося, руки трусилися… У квартирі запахло «Барбовалом». Куди йти, що із собою брати? А як же  будинок, у якому прожили все своє свідоме життя?

Як же ж ті спогади, які не можна взяти із собою у валізу?

До тями привела моя донька, моє зайченятко. Моя Настінька (під час повномасштабного вторгнення їй було шістнадцять) запитала: »Мамо, що нам робити?» Чесно скажу, не знала, що й відповісти.

Свекруха з свекром приїхали у п’ятницю зранку і забрали нас у село. Пекучий біль оповив мою душу.

Перший тиждень промайнув, як уві сні. Я нічого не їла, лише пила каву, дивилася телемарафон «Єдині новини». Щоранку ми прокидалися і читали новини у телеграмі, чи «не захопили» Київ…раділи, що ні. Коли окупували Запорізьку АЕС, ми поїхали до свого рідненького Старокостянтинова.

У перший день нашого ж повернення, ворог запустив на наш аеродром 12 ракет… Боже, як ми бігли з четвертого поверху в укриття під дзвін шибок і осяяння від спалахів!!!

Бідне моє зайченя, як же болісно вона це все переживала!!! За що страждають наші діти? Навіщо ви забрали наш спокій? Хіба український народ заслуговує на таку безкарну загибель??? Моя донька спала разом із нами до липня 2022 року.

Настільки вона боялася вночі прокинутися сама у ліжку під час сигналу «Повітряна тривога».

Березень… Квітень… Травень… Так незрозуміло летіли дні, тижні, місяці. Важко було усвідомити, що потрібно віднайти баланс і жити далі. Неодноразово повторювала собі: «Оксано, ти мама, ти вчитель, ти маєш бути опорою для всіх своїх дітей! Адже вони шукають у тобі підтримки, розради, опори і просто вірного друга…»

Так, я вчитель. Мотивували мене мої діти і Настінька.

2022 рік – я класний керівник, мама для тридцятьох трьох курчаток. Дехто виїхав за кордон, дехто приїхав із Харківської області міста Дворічна, інші залишилися тут, вдома. Але всі вони розгублені, маленькі курчатка, які втратили віру у майбутнє. Ми спільними зусиллями завершили дев’ятий клас.

Яке диво!!!  14 червня 2022 року ми змогли з усіма, усіма тридцятьма трьома, зустрітися у стінах рідної школи на врученні свідоцтв про завершення базової середньої школи. Радість, обійми, сльози…

Наш спільний 2022-2023 навчальний рік промайнув у змішаному форматі навчання. Але вже всі були в Україні!!! Я у школі називала свій 10-Б «Патріоти», бо лише у моєму класі з усієї школи ВСІ, двадцять дев’ять, були в рідному місті. Але, на жаль, мій Богданулька (так називала учня, який приїхав із м. Дворічна Харківської області) був на чужині, немає більше дому, немає куди повертатися…

02 червня 2023 рік – моя доня – випускниця!!! Попри всі перешкоди, вона випускниця…Знову вибухи, розруха, НМТ, безсонні ночі у темряві, вступ, Чернівецький національний університет імені Ю.Федьковича, логопедія. Ура!!! Моя Настінька студентка!!!

Важко, але розпочався 2023-2024 навчальний рік. Мої найкращі учні уже в 11-Б. Недоспані ночі, сірі будні, рідні стіни школи №1, укриття – все!!! Травень. Мій 11-Б пішов у доросле життя.

Я так і не зрозуміла, куди ж ти так швидко біжиш, життя??? У холоді, при ліхтарику… майже треті роковини страшної трагедії…

На жаль чи на щастя, життя продовжується попри біль у серці. Любі наші ВОЇНИ, наші ГЕРОЇ, наші ЗАХИСНИКИ, ми завдячуємо Вам усім, що маємо на цю хвилину.

Як же ж хочеться, щоб кожна мама, дружина, дитина зустріла на порозі свого будинку ЖИВИМИ найрідніших людей!!! Як же ж хочеться!!!

Майже 1000 днів… майже все життя…майже…