Булачок Тетяна, 11 клас, Вараський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Булачок Алла Костянтинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Життя… Війна… Здавалось, такий довгий термін, а насправді вщухає за мить. Людина приходить у цей світ з чистим розумом та душею. І кожен обирає для себе яким шляхом піти — тернистим, зберігши власну гідність, віру в добро і людей чи легким — з підлабузництвом і зрадою.

Україна — мій дім, моя фортеця, моя душа, яку на шмаття розірвала клята війна. На українські землі зазіхнула рука ворога, яка залишила жорстокий, кривавий слід на пшеничних полях країни, на історичних пам’ятках під вільним небом незалежної держави, у серцях невинних українців.

Я — дитина війни. З 2014 року писала листи Святому Миколаю, щоб замість усіх подарунків для мене, настав мир в Україні.

Коли навчалась у 8 класі, розпочалось повномасштабне вторгнення. У моїх очах — нерозуміння, біль від гнітючих новин, страшних тортур над чужими, але такими рідними людьми, страх за рідних… У перший день війни мій батько пішов у військкомат, як доброволець, але йому відмовили за станом здоров’я, бо під час проходження служби в Афганістані мав серйозні поранення. Тому тато став командиром добровольчого формування територіальної громади. Я була дуже розлючена, адже ніхто не знав, що буде далі, і страх лише наростав. Він будував захисні блокпости, допомагав військовим та контролював ситуацію у місті тощо.

Я ж долала стрес малюючи. Першою стала картина мого  міста Вараша, яке вперше побачила темним, похмурим, з настроєм жаху.

З 26 лютого 2022 року регулярно плела сітки для Збройних Сил України у підвалі власної школи під звуки сирен. Волонтерила у місцевих групах самоврядування, організовуючи благодійні заходи на підтримку військових. Мене зігрівала думка про те, що мої дії приносять користь, і це все не дарма.

З того часу з’являлись перші герої на щиті, через що ненависть до ворога та бажання робити свій вклад для наближення перемоги стрімко зростали.

Нині мені 16. Мій шлях — 1000 днів війни. Я продовжую брати участь у благодійних заходах та є ініціатором їхньої організації. Нещодавно отримала подяку від об’єднаної штурмової бригади «Лють» та їхній почесний шеврон за активну підтримку військових, який є третім на моєму рахунку.

Я була невимовно щасливою, адже пожинати плоди, відчувати цінність та вдячність за свою працю — неймовірно мотивує рухатись далі.

Разом із радою старшокласників «Ватра» (учнівське самоврядування) брала інтерв’ю у військових для соціального відеоролика всеукраїнського конкурсу «Я — Журналіст», щоб донести українцям про важливість цивільної підтримки для Збройних Сил України, заохочення донатити на FPV-дрони та інше необхідне обладнання, яке часто рятує наших захисників. Це невід’ємна частина життя в реаліях сьогодення. Організовували заходи для діток з особливими потребами та внутрішньо переміщеним особам у рамках тренінгу «Як врятувати свій моральний стан під час війни».

Підтримка та допомога один одному спонукає українців не здаватись, адже тепер не існує простого «Я», тепер завжди має бути «Ми»!

До сьогодні переконую оточення про необхідність відмови від російського контенту у будь-якому його форматі, бо особисто я не проміняю свою рідну мову ні на що.

Зараз навчаюсь у випускному класі. Здавалось, у свої 16 мала б думати, насамперед, про навчання, кохання, який колір кофтинки обрати сьогодні… Натомість щовечора розмірковую про майбутнє України, про те, як ще можу наблизити нашу перемогу, адже я ніколи не хотіла б, щоб в моє місто атома та енергії не увійшов ворог, так як у Бучу чи Бахмут.

Думаю про те, скільки ще загине захисників задля мирного українського неба від рук нелюдів, які знищують національну ідентичність.

Після перемоги мій шлях продовжиться. Україну чекає багаторічна реабілітація у всіх її проявах. Я робитиму все, що в моїх силах, бо мені не байдуже, що буде з моєю родиною, Батьківщиною. Вірю у силу своєї держави та її народу. Саме тому, мій вибір — жити і творити в Україні. Бо це мій дім, моя фортеця, моє серце, моє майбутнє. Мій шлях…