Юрченко Ольга, 9 клас, Станіславський ліцей імені К.Й. Голобородька

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яник Ганна Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях почався з того, що матуся 24 лютого 2022 року розбудить мене  словами: “Доня війна почалась”. Я пам'ятаю  до кожної хвилини ті жахливі звуки вибухів, двигтіння землі, страх у очах моїх рідних, нерозуміння куди бігти, що робити, де сховатись. Адже бої точилися від нас за 40 км в місті Херсон, який вже за декілька днів став окупованим.

В надії, що нас омине окупація ми прожили майже місяць, але дива не трапилося. 

Моє серце завмирало від звуків проїджаючої колони танків, які 23 березня окупували моє село Станіслав. Російських військових ставало все більше, обстріли не припинялися. Почалися обшуки цивільних будинків, нам довелося ховати всю українську символіку, адже вона викликала у них лють. Наш будинок вони також не минули.

Пам'ятаю як мама благала їх не лякати дитину та мою стареньку прабабусю. Дякуючи Богу вони перевірили документи та покинули наш будинок.

Через деякий час вони знову повернулися з погрозами забрати тата до підвалу, через те що він мав проукраїнську позицію. Почувши це я вибігла, міцно обійняла тата та плачучи благала їх цього не робити. Не знаю, що вплинуло на цих нелюдів та на щастя вони залишили його дома, та більше не чипали нашу родину. Минув час, обстріли не вщухали, підвал став основним місцем нашого перебування.

Згодом продукти в магазинах почали закінчуватися. Відчувався брак їжі, так  як російські військові блокували будь-який ввіз продуктів та гуманітарної допомоги.

В моїй пам'яті закарбувався момент, як бабусі вдалося купити на місцевому базарі шматочок домашнього сала  та борошна. Для мене це було справжнє свято, адже ввечері ми родиною пили чай зі свіжим хлібом та тоненько нарізаним сальцем. Серпень місяць 2022 року після проведення референдуму окупаційна влада планує відкриття шкіл на наших територіях погрожуючи батькам штрафами та позбавленням батьківських прав, якщо вони не віддадуть дітей навчатися за їх програмою.

В той час ми вкотре почали шукати шляхи виїзду з окупації, але черги були занадто великі і кожного разу ми чули відмову, нажаль виїхати нам так і не вдалось.

Почався навчальний рік, не дивлячись на погрози я продовжувала навчання дистанційно в українській школі. Виконувавши дома завдання мені доводилося давати свій телефон батькам, а вони ризикуючи їздили шукати зв'язок та відправляти їх вчителям, і так було два місяці. Вранці 9 листопада нам повідомили, що окупанти покинули наше селище, в цей день панувала повна невідомість. Наступного дня ми  почули довгоочікувану звітку, “Наші зайшли”.

Та яке було диво побачити на власні очі мужніх, сміливих, українських воїнів. Кожного ранку ми прокидались з відчуттям свободи та величезним бажанням допомогти.

З того часу матуся та бабуся готували їжу для наших козаків, а до тата військові найчастіше зверталися полагодити автомобілі, так як вони виходили з ладу під час виконання бойових завдань. Мій батько жодного разу не відмовляв та робив безкоштовно день і ніч все, що в його силах. Здавалося всі тяжкі часи минули, та після того як російські військові закріпилися на лівобережжі, почався справжній жах. В свої дванадцять я почала розрізняти звуки різних снарядів, які знову почали летіти в моє рідне село та дізналась як звучать авіаційні бомби, які руйнують все навкруги.

Після чергового нічного обстрілу реактивної артилерії, коли батькам довелося мене собою, вони прийняли рішення відвезти мене в безпечне місце. Зранку ми були в дорозі до моєї хрещеної матусі в Кіровоградську область, де я перебуваю вже рік.

Мій шлях продовжується, так як війна в Україні ще триває. Незважаючи, що я перебуваю в безпеці, відчуття тривожності залишається зі мною весь час, адже щодня я отримую звістки з мого рідного села. Села яке потерпає від всіх жахів цієї війни, де кожного дня руйнуються будинки та людські життя. Але я вірю, що зовсім скоро настане мир і я нарешті повернусь додому.