Шевченко Олександр, 9 клас, Ліцей с. Гущинці Іванівської сільської ради Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Шевченко Лідія Василівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Народ наш приречений страждати. Страшно чути ці болісні гіркі слова, що безжально ранять душу і розривають серце. Бо постають перед нами жахливі сторінки нашої багатостраждальної неньки України: монголо-татарські орди, що пролетіли страшним смерчем, знищивши і спустошивши все довкола; польсько-російські спроби загарбати нашу Батьківщину; панщина — жахливий період життя українського суспільства.

Страждала рідна на Соловках, лютий голод мордував — страшний, навмисний. Відгриміла Друга світова, вдягнувши всіх у криваві шати. Дзвонять чорні дзвони Чорнобиля.

І нарешті 24 серпня 1991 року наша Україна була проголошена незалежною. Скільки століть народ чекав на це! На жаль, російсько-імперські посягання не знайшли в нашому суспільстві належної і вчасної відсічі. Більше 300 років світ переконували, що української нації не існує.

Повстав Майдан. Кремлівський карлик зазіхнув на наш Крим, Донбас і Луганщину… Небесна сотня кликала на підмогу. Від Нігояна до бійців АТО, ООС.

22 лютого 2022 року. Ця ніч була схожа на всі інші цього зимового місяця, похмура, тривожна. Шалений голос нової війни — російсько-української. Стомлена країна. Залізні коні ранять степи своїми гусеницями, рвуть груди землі снаряди, топчуть землю нашу чоботи непроханих гостей. В руках чужинців дихає холодом дуло автомата. «Ординське царство» знищує все на своєму шляху. Люте пекло, суцільна рана… Проводжають матері своїх синів, де гарматами побита земля. А вони боронять рідний край, не зломлені ні болем, ні зрадами. Безіменні могили — наче рани на тілі.

Уже третій рік на війні мій тато. Спочатку навчальний центр (десантно-штурмові війська), а потім Бахмут. Важке поранення, операція. Тато втратив відлік часу. Все ніби завмерло, заціпеніло. Біль, образа, думки, сплетені у липкий клубок. А в очах — сльози. За що?

У мене ж здригнулася і завмерла кожна нервова клітина, мороз йшов по спині, серце калатало в грудях. Кров припливла до скронь, коли я почув про поранення рідної мені людини. Намагався втішити себе, поки земля не втекла з-під ніг, а я не збожеволів від безсилля і відчаю. Відчай і безсилля… Не можу спати.

На щастя, все пройшло у тата добре. Реабілітація, і знову дорога — в Німеччину на навчання. Пройшов час, тато повернувся, набувши досвіду, щоб поділитися ним з побратимами і разом з ними боронити рідну землю.

Недавно я дізнався, що тата нагороджено медаллю «Ветеран війни» і відзнакою «За особисту хоробрість». Я знаю, я вірю, що повернеться мій тато, як і тисячі інших воїнів. У кожного з них — почуття відповідальності за незалежність нашої Вітчизни. А той, хто здатен на самопожертву, живе заради інших. Не можна знищити націю сміливих і волелюбних людей.

Життя не дається кілька разів. Його не можна купити чи продати. Батьківщина може прожити без будь-кого із нас, але ми без неї — ні. Саме вона дала тобі життя, відкрила двері в цей безмежний світ.

Чи кожна людина замислюється над своїм життям, чи ставить мету чогось досягти, щоб люди після нього жили краще? Я думаю, що кожен з нас обирає мету та засоби її досягнення. Тож ніколи не опускайте рук, не благайте вкорочення хреста, несіть його на свою Голгофу.

Вірю, що війна закінчиться нашою Перемогою. Бо в ярмі неволі і наруги українці ніколи не падали духом — жили, працювали, жартували, співали. Ніколи не зневіримось в обраній дорозі, все витримаємо, бо ми любимо свою зболену, вистраждану, дорогу серцю Україну. Наша віра міцна. Ми віримо в ЗСУ. Нам вдасться зупинити кривавого тирана.

Найдорожчі цінності: правда, любов, доброта — не перевелися.

Але тільки тоді, коли ці великі високі слова стануть щоденними справами, повітрям наших помислів і діянь. Учімося бути людьми честі: любити рідну мову — діамант у короні українського народу, дорожити родиною, не цуратися ніякої роботи, в непроглядній тьмі бачити світанки.

Ми відродимося знову і піднімем свою державу, бо вона — неопалима купина.