Війна принесла нашій родині страшні втрати. Мій чоловік помер, а син зараз на війні. Наше життя змінилося назавжди.

24 лютого ми були вдома. Мені зателефонував брат і сказав, що почалася війна. Спочатку я не повірила і навіть продовжила збирати сина до школи. Здавалося неможливим, що звичайний ранок може раптом перетворитися на початок війни.

Сину я одразу сказала правду. Ми ввімкнули новини, намагалися зрозуміти, що відбувається. Він, як і я, спочатку до кінця не усвідомлював масштабу того, що почалося.

Одним із найстрашніших моментів стало те, коли до нас прийшли російські військові. Мене, старшого сина та брата побили, а наш дім пограбували. Ми опинилися в ситуації, коли навіть у власному домі більше не могли почуватися у безпеці.

Особливо важко окупацію переживав молодший син Ярослав, якому зараз 11 років. Я постійно стежила за ним і хвилювалася, адже діти з друзями могли намалювати український прапор або написати щось на підтримку України, а за це можна було серйозно постраждати.

Одного разу сусід, який співпрацював з окупантами, спіймав Ярослава та сусідську дівчинку. Він душив дітей і змушував їх кричати: "Слава Росії". Для дитини це стало ще одним страшним досвідом окупації, який неможливо просто забути.

Великою проблемою була відсутність медикаментів. Необхідних ліків не було, і я досі думаю про те, що якби ми мали доступ до потрібних препаратів, можливо, мій чоловік був би ще живий.