Повномасштабна війна змусила мене відчути себе безпомічною. Я покинула рідне місто з двома дітьми на руках, і навіть зараз не залишає відчуття, що ми, по суті, безхатьки. Усвідомлення того, що в тебе більше немає свого місця, крає серце.

Я відчувала, що наближається щось страшне, ще за декілька днів до повномасштабного вторгнення. Коли Путін визнав так звані "ЛДНР", я плакала і говорила чоловікові: "Це війна, він піде далі". Через три дні Росія почала повномасштабне вторгнення.

На той момент ми жили у Покровську Донецької області, куди я ще у 2015 році переїхала із сином з Макіївки. 24 лютого близько п'ятої ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Брат із Запоріжжя сказав лише: "Настя, війна!". Перший тиждень я майже постійно плакала. Навіть зараз згадувати той ранок надзвичайно боляче.

Сину я сказала, що до школи сьогодні йти не потрібно, бо почалася війна. Я сама тремтіла від страху вже за двох дітей. Молодшій доньці було лише два з половиною роки, тому їй нічого не пояснювала. Син побачив страх у моїх очах і теж розплакався.

Після звільнення Київщини ми приїхали до Києва. Чоловік довго не міг знайти роботу і лише через півтора року влаштувався до конвойної служби поліції. Згодом його на пів року відправили до Сум, а я залишилася сама з двома дітьми.

Одним із найстрашніших моментів стало 2 січня 2024 року. Вночі Київ зазнав масованого ракетного обстрілу. Спочатку ми з дітьми ховалися у туалеті. Коли повідомили про перерву між хвилями ракет, я вирішила бігти з ними до укриття.

Ми не встигли добігти. Почалася нова атака, а над нашим районом збили ракету. Все відбувалося наче у страшному фільмі - неймовірно гучно, страшно, поруч двоє переляканих дітей, а ти сама не знаєш, що станеться наступної секунди.

Після тієї ночі молодша донька почала дуже гостро реагувати на кожну повітряну тривогу. У старшого сина проблеми із заїканням були й раніше, але пережитий стрес значно погіршив його стан. Ми працювали з психологом, проте ця проблема залишилася.

Після переїзду я шукала допомогу всюди, де тільки могла. У Києві підтримки для переселенців було багато, і фактично весь перший рік ми жили завдяки цій допомозі. Вона дозволила нам пережити найважчий період і поступово почати будувати життя заново.

Найважче, що залишилося після війни, неможливо взяти до рук. Якби можна було витягнути з себе цей біль і віддати його до музею, можливо, на душі нарешті стало б трохи легше.