Війна змінила дуже багато в моєму житті та житті моїх дітей. Ми покинули власний дім і були змушені починати все практично з нуля. Діти важко пережили ті події. Минулого року донька навчалася онлайн, бо боялася ходити до школи. На щастя, цього року вона вже змогла повноцінно навчатися і поступово повертається до більш-менш нормального життя, знову спілкується з однолітками.

Сину зараз лише п'ять років, але повітряна тривога для нього вже має чітке значення. Щойно він її чує, одразу говорить: "Треба в підвал". У будинку, де ми зараз мешкаємо, підвал для цього непридатний, тому під час небезпеки ми йдемо до ванної кімнати і сидимо там, поки летять ракети.

24 лютого ми спали вдома. Рано-вранці мені зателефонувала мама, яка дуже рано їде на роботу, і сказала: "Війна". Спочатку я навіть не зрозуміла, що сталося. Напередодні багато працювала і так міцно спала, що не чула вибухів. Потім почалася паніка. Я до останнього не могла повірити в те, що відбувається.

Ми одразу думали про виїзд, але все відбувалося дуже швидко. У нашому будинку не було підвалу, тому я вирішила їхати з дітьми до мами. Тоді я не подумала, що вона живе на околиці міста, саме з того боку, звідки могли зайти російські війська.

Відтоді почався справжній жах. Три тижні діти практично не виходили з підвалу. Приблизно на третій день зникло опалення. Було дуже холодно. Син настільки боявся обстрілів, що не хотів навіть підніматися з підвалу до квартири в туалет.

Виїхати нам вдалося якимось дивом. Я дуже боялася дороги, тому що, поки ще працював інтернет, постійно з'являлися повідомлення про обстріли цивільних автомобілів. Минуло вже понад два роки, але ми досі боїмося повертатися додому. Я боюся не за себе - боюся, що дітям знову доведеться пережити те, від чого вони лише зараз починають оговтуватися.

Того першого ранку я в паніці збирала речі, розбудила дітей і сказала, що почалася війна. Вони ще не до кінця розуміли значення цих слів і тихенько допомагали мені збиратися.

Але найстрашнішим був не один конкретний день. Уже на другий день війни стався приліт біля нашого під'їзду. Потім були черги до магазинів, бо ніхто не готувався до війни і запасів продуктів майже не було, а дітей потрібно було годувати.

Згодом ми дізналися, що російські війська зайшли на околицю міста приблизно за кілометр від місця, де ми перебували. Особливо страшними були ночі, коли прилітали літаки і скидали авіабомби. Тому виділити один найстрашніший день неможливо - страшним був кожен.

Я працювала соціальним робітником і навіть у ті дні не могла перестати думати про своїх підопічних. Я знала, що самотні бабусі та дідусі можуть залишитися голодними. Тому доводилося ділити продукти між своєю родиною та ними і під обстрілами носити їм їжу.

Постійний стрес сильно позначився на нашому здоров'ї. Сину тоді було три з половиною роки. Він боявся ходити в туалет і кричав: "Не буду, бо не встигну, і знову почнуть стріляти". Донька боялася виходити на вулицю і часто плакала. Діти поступово відновлюються, але в мене досі залишаються панічні атаки і сильний страх знову пережити ті події. Саме тому ми не повертаємося додому.

Дуже складною була ситуація з продуктами. Після одного з обстрілів два магазини розмародерили, а частину товарів потім продавали за завищеними цінами. Поставок майже не було, тому іноді доводилося купувати навіть прострочені продукти.

Через холод у підвалі діти почали хворіти, а запасів медикаментів не вистачало. Доводилося використовувати все, що було доступно - заварювати чай із соснових та ялинових гілок, робити інгаляції з хвоєю та картоплею.

У підвалі нашого будинку в Чернігові досі лежать уламки від "Граду", який прилетів під під'їзд на другий день війни. Вони залишилися там як матеріальне свідчення тих днів, коли наш звичайний будинок, підвал і подвір'я раптом стали частиною війни.