"Було 5 операційних столів на 1 поверсі. Мороз -8. Ми розрізали по 4 оболонки одежі. Лікарі були налаштовані на роботу. Шпиталь був готовий до прийому великої кількості поранених. Ми робили протезування артерій. Рятували кінцівки. Приймали по 50 людей за добу. Їх треба було розкидати, аби шпиталь був готовий до прийому нових поранених. Їх евакуйовували на "велику землю", гелікоптерами.

Коли сталося оточення, зрозуміли, що треба створювати базу. Це були лікарня №2, онкоцентр, лікарня швидкої допомоги. Була команда волонтерів. Закривали піском вікна. Допомагав Дмитро Стєпнов із командою. За декілька днів шпиталь став фортецею. Привозили їжу, одяг, смаколики. 

Не було інформації. Люди шукали зв'язок. Військові, у яких в місті залишалися рідні, дуже хвилювалися. Що робити? Це дуже тиснуло на їхню працездатність. 

Спочатку я бачився з дружиною. Але потім ситуація погіршилася. 9 березня зупинився за 200 метрів від другої лікарні. Почекав дружину, поки вона повернеться. Біля онкодиспансеру скинули авіабомбу. Будинок на проспекті Миру - жодного вікна. Тополі, як обрубки. Без жодної гілки. Дорога завалена сміттям. Ледь проїхав. 

Валить дим. Школа міліції. 9-10 березня. Будинок палав. Пожежних машин вже не було. Ось так на наших очах знищувалося наше місто. 

Поїхали зранку 12 березня провідати дружину. Перетин Пилипа Орлика та Будівельників. Танк. Розвернув башту на нас. Автомати на нас. Відстань метрів 100. Ми підняли руки. Зупинили машину. Вони махнули рукою. Поїхали. Іншу машину розстріляли. За 20 метрів прилетіла міна в асфальт. Ми цілі. Нам пощастило. Намагалися проїхати на Шевченко. Теж нарвалися на бронетранспортер. Поїхали назад. 

В Кальміуському районі багато могил вздовж доріг під вікнами будинків. 

Логістики не було. Потім почали привозили цивільних поранених. Ампутації, операції на черевній порожнині. Були діти. Запам'яталося дівчинка років 16. Сиділа біля вікна. Читала книжку. Прильот міни. Їй зрізає частину носа, понівечено обличчя, зуби. Я відновив їй верхню губу і виправив носове дихання.  Відновлювати повністю структуру обличчя в окупованому Маріуполі - це жах. Діти гинули. 

Останній тиждень. Важко сказати, куди вивозити трупи. На території лікарні все забито. Вивозили до моргу. Але там теж все заповнено. Всі жили одним днем. Кількість поранених зашкалювала. Таких поранень я не бачив у своєму житті. 

15 березня – приліт по шпиталю. Три міни. Одна людина загинула, одна поранена. Зрозумів, що ми під прицільним обстрілом. 16 березня поїхав. Тоді ж скинули бомби. Смерті в операційній. Частина лікарів пішла в бункер на Азовсталь та завод Ілліча. Військовий шпиталь припинив роботу 16 березня. 

Зять воює. Близька людина в полоні. Частина родини в Європі... Або ми боремося, або нас знищать!", - розповів Музею житель Маріуполя, лікар Михайло Пасічний.