Клепус Тетяна, вчитель Ліцею №5 міста Житомира

Війна. Моя історія

Лютнева тиха ніч закінчилась пекельним світанком. Здавалось небо розколюється навпіл від гуркоту літаків, свисту ракет. Вибух. Зарево. Вибух. Зарево. Пожежі, страх, паніка. І російські солдати топчуть своїми берцями мою рідну землю. Тікала. Стріляли, але на щастя  залишилась жива. Допомогли добрі люди добратися до дому.

Без сліз не можна було дивитися на зруйноване місто, на людей, які змушені покидати свої домівки, на дітей, які дорослішали на очах. Все навкруги наче почорніло, в будинках вибиті та заклеєні вікна, зачинені магазини, припинений рух тролейбусів та постійні тривоги.

Але я добралась додому. Мені здавалось, що стіни рідної домівки зігріють, вирішать усі проблеми, захистять. Це тільки здавалось. Тривоги були все частіше. Ми з мамою все частіше ховалися до укриття. Там було холод, сиро і страшно. Люди горнулися один до одного, ділились здавалось останнім: гарячим чаєм, пледом, посмішкою теплим словом.

Пам'ятаю один з днів, коли ми в укритті провели майже добу. Тоді впав останній зимовий сніг. Почорнілі будинки, дерева, дитячий майданчик і цей білий сніг, і тиша. Та не на довго ...

О 6 ранку пролунала перша тривога. Ми на швидко зібралися та побігли до укриття. У мене від страху і холоду цокотіли зуби. На проти нас на лавці сиділа молода сім'я з двома дітками. Маленька дівчинка своїми зеленими оченятами пильно дивилась на мене.

Від її погляду мені стало соромно за свій страх. Вона підійшла до мене та протягнула пластиковий стаканчик з гарячим чаєм. Цей напій розвіяв мої страхи, зігрів душу. Тривога закінчилась.

Протягом дня ми кілька разів поверталась до укриття, маючи надію, що хоча б ніч буде спокійною. Звістки, які приходили з ліній оборони, поки були невтішні. О 10 годині вечора знову почався черговий обстріл. В цю ніч до укриття приходило все більше і більше людей.

Від стукоту металевих дверей здавалось, що вже все: будинки, річка, міст - зрівняно з землею. Пролунав перший вибух. Біля нас були жінки, чоловіки, діти. Були й хлопці із тероборони. Хтось з бабусь, які сиділи поряд тихо, але впевнено почав промовляти слова Отче Наш.

Все голосніше і голосніш лунали слова молитви. Отче Наш рідною мовою підтримали всі, хто був в укритті. Я цю щиру людську молитву не забуду ніколи. Ця колективна молитва зігрівала, руйнувала страх, давала надію і віру в нашу Перемогу. Це була молитва за Україну.