Новолуганське вісім років знаходиться у прифронтовій зоні та відрізане від решти світу мінними полями. Олександр Озеров згадує страшні бомбардування, які зруйнували більшість будинків у селищі. На допомогу людям прийшли благодійні організації та гуманітарні місії.
Наше селище знаходиться у фронтовій зоні, тому тут часто бувало страшно. Коли реально почали бомбардувати селище з повітря, ми спочатку не зрозуміли, що це таке. А потім уже усвідомили, що це не кіно, справді почалося щось дуже серйозне.
Кілька разів доводилося повзати, коли вибухи надто близько були. Пам'ятаю, у 2017 році 18 грудня селище повністю потрапило під обстріл. Я саме виносив сміття, і це шок був такий! Я встав на вулиці і ніби на мить остовпів, бо все раптово було. Тоді багато хто постраждав. Потім гуманітарні організації все це відновлювали, шибки та плівку видавали, ковдри. Тож швидко багато хто відновив.
Нам регулярно та стабільно видавав продуктові набори Фонд Ріната Ахметова. Досить-таки пристойно я отримував як інвалід другої групи. Потім були ще гуманітарні організації: Червоний Хрест, Карітас, «Людина у біді».
Наразі ми від усіх відрізані. З родичами не можу спілкуватись, онука я не можу побачити. Ми не можемо піти навіть у посадку, бо страшно, міни. Зараз, щоправда, на нашій території дуже багато працює гуманітарних місій, розмінують посадки, землю на придатність приводять, молодці.
У нас в селищі є волонтерська організація, вони добре в психологічному плані мені допомагають. Я самотній і вже у віці, і вони знають, що робити. Розмовляють, дають літературу. Думаю, зараз багатьом людям потрібна психологічна підтримка, складна ситуація.
Як більшість людей, я мрію, щоб це вже закінчилося. Це головне. Щоб мир був.
