Жадан Юлія, учениця 10 класу ХНЛ "Обдарованість"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Литвиненко Валентина Вікторівна

Війна. Моя історія

Ввечері, двадцять третього лютого, я лягала спати не підозрюючи, що через декілька годин все моє життя кардинально зміниться. Мій ранок двадцять четвертого лютого розпочався близько п'ятої години. Як я тоді думала, прокинулася від феєрверків. Пройшло декілька хвилин - і незрозумілі звуки втихли. Але виявилося ненадовго… Секунд через тридцять я почула дуже сильний вибух. Ліжко затряслося, а у вікна вдарило вибуховою хвилею повітря. Тоді я вже подумала, що це навчання на полігоні, адже в моїй голові ще не вкладалася думка, що це початок війни.

Від наступного сильного вибуху я миттю зіскочила з ліжка і почала шукати когось з рідних. Страх не давав можливості реально зрозуміти, що відбувається. Тривожні думки заполонили свідомість. Небезпека. Як діяти? Де мої рідні? Що з ними? Зі мною був тільки дідусь, який зазвичай зранку був на риболовлі. Цього разу він сидів на кухні, знервовано дивився новини. Ось тоді я й почула , що відбувається насправді.

Війна…. Це страшне слово я тільки читала на сторінках підручників історії, чула з телепередач та фільмів. Я не уявляла війну в реальному житті у наш час, ХХІ столітті.  До кінця я не могла усвідомити тоді всі жахи, які стоять за цим коротким словом. Якесь дивне розуміння, що у той момент змінюється все в моєму житті, несвідомо підкрадалося і згодом заполонило всю мою свідомість.

У мене почалася паніка, бо батьків немає поруч зі мною. У цей момент задзвонив мій телефон і висвітився абонент "Мама". Голос її був уривчастим, хоча вона і намагалася удавати спокій. Вона попросила зібрати всі документи, гроші і свої теплі речі у валізу, набрати води у пляшки і весь час бути на зв'язку.

Минуло декілька годин. У Печенігах почали проводити евакуацію на підвищену місцевість, бо існувала можливість підриву дамби. Ми з дідусем не знали, як бути, що робити. Вийшли з речами з будинку, але через деякий час повернулися додому. Вирішили чекати батьків. Вже аж  ближче до вечора вони приїхали з Харкова, бо довелося проїхати через  велику кількість блокпостів. У цей момент я відчула себе захищеною і трішки заспокоїлася.

Однак, той спокій був відносним. Через декілька годин російські військові здійснили спробу підірвати дамбу, але влучили у дорожнє полотно. Протягом кількох днів мама кожного разу, коли чула вибухи, відкривала вхідні двері і дивилася, чи не йде вода.

Через декілька  днів в селищі почалися щоденні обстріли, і було все більше поранених серед мирних людей. Тоді мої батьки прийняли рішення, щоб я тимчасово проживала разом з дідусем і бабусею у Харкові.  Але там теж небезпека. Щоденні обстріли міста залишали зруйновані будинки, десятки вбитих цивільних мешканців, знівечені долі сотень людей. Було боляче бачити, як квітуче місто перетворюють нелюди в руїну.

А ще було страшно. Неймовірно страшно. Бо небезпека була всюди. Люди змушені, рятуючись, їхати з рідного міста. Південний вокзал, як рукавичка, приймав все більше і більше тих, хто не витримував того пекла війни, яка гнала людей у невідомість у пошуках рятунку.

Коли обстріли стали ще частішими, мої батьки зрозуміли, що ніде в Україні немає безпечного місця і було прийнято рішення мені їхати за кордон. Гіркою була та дорога. Мій плач, згорьовані обличчя дорослих, роз’єднана родина. Спогади про це ятрять душу невимовним болем. Та, мабуть, уже цей біль ніколи і не вщухне.

Звісно, в мене не лише негативні спогади. Український народ об'єднався та став одним цілим, моя сім'я стала проводити більше часу разом, цінити кожен момент і кожну секунду разом, я подорожувала, проживала за кордоном та знайшла багато друзів. Також, отримала численні нагороди за успіхи у навчанні і вступила до іншого навчального закладу.

За весь час повномасштабного вторгнення було здійснено багато терактів: численні спроби підриву дамби, приліт ракети у школу, були поранені та загиблі серед моїх односельців. І так по всій Україні, моїй рідній батьківщині рани, які залишає війна невиліковні. Я вірю, що всі, хто змусив нас це пережити, або брав у цьому хоч найменшу участь будуть притягнуті до відповідальності. Слава нашим захисникам-героям, які виборюють мир для всіх нас ціною власного життя!