Юлія, учениця, 10 класу, Печеніги

Війна. Моя історія

Ввечері, двадцять третього лютого, я лягала спати не підозрюючи, що через декілька годин все моє життя кардинально зміниться. Мій ранок двадцять четвертого лютого розпочався близько п'ятої години. Як я тоді думала, прокинулася від феєрверків. Пройшло декілька хвилин - і незрозумілі звуки втихли. Але виявилося ненадовго… Секунд через тридцять я почула дуже сильний вибух. Ліжко затряслося, а у вікна вдарило вибуховою хвилею повітря. Тоді я вже подумала, що це навчання на полігоні, адже в моїй голові ще не вкладалася думка, що це початок війни.

Від наступного сильного вибуху я миттю зіскочила з ліжка і почала шукати когось з рідних. Страх не давав можливості реально зрозуміти, що відбувається. Тривожні думки заполонили свідомість. Небезпека. Як діяти? Де мої рідні? Що з ними? Зі мною був тільки дідусь, який зазвичай зранку був на риболовлі. Цього разу він сидів на кухні, знервовано дивився новини. Ось тоді я й почула, що відбувається насправді.

Війна…. Це страшне слово я тільки читала на сторінках підручників історії, чула з телепередач та фільмів. Я не уявляла війну в реальному житті у наш час, ХХІ столітті. До кінця я не могла усвідомити тоді всі жахи, які стоять за цим коротким словом. Якесь дивне розуміння, що у той момент змінюється все в моєму житті, несвідомо підкрадалося і згодом заполонило всю мою свідомість.

У мене почалася паніка, бо батьків немає поруч зі мною. У цей момент задзвонив мій телефон і висвітився абонент "Мама". Голос її був уривчастим, хоча вона і намагалася удавати спокій. Вона попросила зібрати всі документи, гроші і свої теплі речі у валізу, набрати води у пляшки і весь час бути на зв'язку.

Минуло декілька годин. У Печенігах почали проводити евакуацію на підвищену місцевість, бо існувала можливість підриву дамби. Ми з дідусем не знали, як бути, що робити. Вийшли з речами з будинку, але через деякий час повернулися додому. Вирішили чекати батьків. Вже аж ближче до вечора вони приїхали з Харкова, бо довелося проїхати через велику кількість блокпостів. У цей момент я відчула себе захищеною і трішки заспокоїлася.

Однак, той спокій був відносним. Через декілька годин російські військові здійснили спробу підірвати дамбу, але влучили у дорожнє полотно. Протягом кількох днів мама кожного разу, коли чула вибухи, відкривала вхідні двері і дивилася, чи не йде вода.

Через декілька днів в селищі почалися щоденні обстріли, і було все більше поранених серед мирних людей. Тоді мої батьки прийняли рішення, щоб я тимчасово проживала разом з дідусем і бабусею у Харкові. Але там теж небезпека. Щоденні обстріли міста залишали зруйновані будинки, десятки вбитих цивільних мешканців, знівечені долі сотень людей. Було боляче бачити, як квітуче місто перетворюють нелюди в руїну.

А ще було страшно. Неймовірно страшно. Бо небезпека була всюди. Люди змушені, рятуючись, їхати з рідного міста. Південний вокзал, як рукавичка, приймав все більше і більше тих, хто не витримував того пекла війни, яка гнала людей у невідомість у пошуках рятунку.

Коли обстріли стали ще частішими, мої батьки зрозуміли, що ніде в Україні немає безпечного місця і було прийнято рішення мені їхати за кордон. була та дорога. Мій плач, згорьовані обличчя дорослих, роз’єднана родина. Спогади про це ятрять душу невимовним болем. Та, мабуть, уже цей біль ніколи і не вщухне.

Звісно, в мене не лише негативні спогади. Український народ об'єднався та став одним цілим, моя сім'я стала проводити більше часу разом, цінити кожен момент і кожну секунду разом, я подорожувала, проживала за кордоном та знайшла багато друзів. Також, отримала численні нагороди за успіхи у навчанні і вступила до іншого навчального закладу.

За весь час повномасштабного вторгнення було здійснено багато терактів: численні спроби підриву дамби, приліт ракети у школу, були поранені та загиблі серед моїх односельців. І так по всій Україні, моїй рідній батьківщині рани, які залишає війна невиліковні. Я вірю, що всі, хто змусив нас це пережити, або брав у цьому хоч найменшу участь будуть притягнуті до відповідальності. Слава нашим захисникам-героям, які виборюють мир для всіх нас ціною власного життя!