Савіцький Ілля, учень 9 класу Ліцею № 1 м. Хмільника Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Войтова Олена Василівна

Війна. Моя історія

Ранок. 24 лютого, 2022 рік, четвер. Я прокидаюсь, починаю збиратись до школи. Роблю свої буденні, ранкові справи. У моєму класі мала бути контрольна робота з алгебри, тому я, підготовлений та з гарним настроєм вже виходив із своєї домівки, але дещо мене зупинило. У нашому класі є спільна група, де ми спілкуємося із однокласниками. Виходячи, я побачив, що мені прийшло дуже багато повідомлень із тієї групи. Я зайшов у ню та прочитав їх. Мої однокласники писали за війну.

Я не розумів про що вони пишуть, але після повідомлення класного керівника я більше зрозумів, про що саме була мова. Вона написала: – «Діти, сьогодні у школу ми не йдемо. Я дуже сподіваюсь, що все буде добре, бережіть себе». З цього моменту все моє подальше життя різко змінилось.

Я відразу побіг до батьків та розповів їм, що прочитав у групі. Ми разом ввімкнули телевізор та перегорнули на новини України. Там були страшні кадри. Вогонь, воєнні, вибухи, крики – все це було на екрані телевізора. Нас усіх паралізувало від шоку на деякий час. Ми мовчки сиділи та дивилися на цей жах. Саме в цей момент я усвідомив, що в моїй країні почалась війна.

На думці у мене був страх за людей, які були у зоні бойових дій.

Мама почала дзвонити усім родичам та близьким, тато почав помаленьку збирати необхідні речі, щоб у разі чого, швидко покинути дім, а я сидів на дивані із різними думками, які швидко лізли мені в голову та навіювали тривогу, страх, переживання.

Війна йшла й до того дня. Вона була десь там, далеко-далеко від нас, так нам здавалось. Але в один день, все ж таки, прийшла ближче щоб показати, що відчували ті люди, коли по їхній рідній землі наносили безжалісні удари.

Цей день означав для мене як вирок, якого неможливо обминути. Адже якійсь чужі люди, прийшли на мою Батьківщину з наміром вбити усіх, хто встане на їхньому шляху. Саме ця думка й до сьогодення переслідує мене.

В цей день ми всі зрозуміли, що потрібно триматися разом, допомагати одне одному та вірити у нашу країну та розвивати наш патріотизм у всіх галузях, адже саме національна самосвідомість – сила держави.

Моє життя після повномасштабного вторгнення в Україні змінилося в корінь. Тепер я більше розбираюся у політикі, а ніж будь-коли. Я знаю що таке тривога, коли вона вночі або вдень сповіщає тебе, що потрібно сховатись від ворожих атак.

Мені дуже знайомий сирий підвал, у якому холодно, де немає звʼязку та де час тягнеться вічність. Я знаю, що коли летить літак то це не привід весело бігти та видивлятись його, як він розмальовує небо своєю біленькою лінією.

Я знаю що таке волонтерство, адже моя сімʼя всією силою допомагала людям, які приїхали із окупованих територій та не мали нічого, окрім документів і якихось речей, що вони встигли забрати з дому. Ми з друзями також долучились до збору на допомогу ЗСУ. Влітку ми продавали все, що було вдома, від домашніх овочів до букетів та саморобних прикрас. До нас приїхала служба новин ТСН, та ми відзняли крутий репортаж, як ми печемо печиво на продаж.

Також в моє життя потрапив великий жаль, коли моє місто зустрічає загиблого воїна та гідно проводжає його в останню путь. Також я змінився в емоційному плані. Мене більше не захоплює, не викликає радість те, чим я займався до війни, немає тих емоцій, що я відчував раніше.

Після 24 лютого, кожного дня я відчуваю деяку тривогу, маленьку, але все ж таки вона є у моїх думках. Війна також змінила мою родину. Ми почали більше спілкуватися, більше проводити часу разом та допомагати одне одному.

Отже, війна кардинально змінила моє життя, як і в позитивному, так і в негативному плані. Ми стали більш дружні, більш комунікабельні та щирими з іншими.

Війна показала нам, що якби не велика підтримка та мужність нашої нації, це все б могло повернутись іншим боком. Україна тримається вже майже два роки проти держави-терориста. Я знаю, що ми обовʼязково переможемо, завдяки нашим волонтерам, воїнам та людям. Слава Україні!