Руденко Марія, учениця 9 класу Одеської гімназії № 47 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартенюк Алла Павлівна

Війна. Моя історія

Війна... Страшне слово для кожного. Ми навіть не могли уявити, що вона прийде до нас в двадцять першому столітті. У кожного це слово викликає різні емоції і відчуття: страх, біль, сум, зрада, лють, ненависть. Але нас об’єднує одне – Перемога, яку всі так чекають.

Для всіх початок війни був найважчим періодом, хоча нам і зараз не легше. Я розповім свою історію.

Все почалось напередодні ввечері. Ми з батьками були у гостях наших друзів. Ніхто і гадки не мав, що через пару годин наше життя ніколи не буде іншим. Цілий вечір мене не покидало відчуття тривоги. По телебаченню показували новини, я була у передчутті чогось, але намагалась відвести ці дивні відчуття. Коли ми прийшли додому, і я лягла спати з думками про завтрашню контрольну роботу у школі з алгебри.

Вранці я прокинулась і почула схвильовані голоси батьків. Мама запитувала: “ Це що, правда? У нас почалась війна? ”. Мій батько намагався її заспокоїти. Не знаю, котра це була година, але я не зрозуміла до кінця про що вони і продовжувала далі спати.

А розбудило мене повідомлення від подруги, яка теж в паніці попереджала мене, що сьогодні ми будемо навчатись дистанційно. Коли нарешті усвідомила, що почалась війна, у мене були змішані почуття. Звісно, це була злість і ненависть, але я дуже злякалась, в голові була купа різних думок: “ Що робити? Куди бігти? Скільки все це буде тривати? А що їм від нас потрібно? ”.

Мій батько намагався не показувати свого страху нам із мамою, проте я все одно бачила його розгубленість і нерозуміння. Перший день ми провели в місті, всі спали разом в одній кімнаті. Наступного дня батьки вирішили поїхати подалі від міста, де більш тихо і спокійно.

Почали пакувати свої речі, збирати тривожні валізи і запасатись їжею. Виявилось, що нам немає куди скласти більшість речей, і ми з мамою пішли до магазину. Саме в той момент я вперше почула сигнал повітряної тривоги. Тоді відчула величезний страх і тривогу. Це було, наче я завмерла і не можу поворухнути жодною частиною тіла. На третій день війни ми виїхали з міста і поїхали в село, до моєї бабусі, яке знаходиться в Одеській області. Наш виїзд з міста був ще одним жахливим спогадом. Тоді я вперше побачила військову техніку і мене охопила паніка, напевно, саме тоді по-справжньому усвідомила, що почалась повномасштабна війна.

Нас чотири рази зупиняли на трасі. Моя мама плакала майже всю дорогу. Коли приїхали до бабусі, то стало набагато спокійніше. Ми, наче опинились в іншому світі, де все більш спокійно. Але люди все одно панікували і не розуміли, що робити.

Минув місяць… Ми знаходились в селі всією родиною. Проте одного дня мамі з татом зателефонували з роботи і викликали в місто. Мене вони вирішили залишити в селі у бабусі, бо турбувались, що в місті може бути небезпечно. Після того, як батьки поїхали, я дуже хвилювалась за них. Коли звучав сигнал повітряної тривоги, перші думки були: «А як вони? Чи в безпечному місці? А раптом щось трапиться?».

Навчання і допомога бабусі відволікали мене від нав’язливих думок. Життя продовжувалось, ми допомагали нашим військовим, волонтерам. Приносили речі і їжу, надсилали кошти. Намагались не падати духом… З початком війни наша родина перейшла на все українське - від пісень до мови.

Сьогодні намагаємося спілкуватись виключно українською мовою. Я змінилась, змінилась вся моя родина, наші погляди на життя, наші цінності. Мабуть, стала більш дорослою і самостійною. Змінилось моє відношення до життя - намагаюсь цінувати кожен день і кожну мить, не марнувати свій час на сварки і образи. Стосунки з батьками стали глибшими.

Не кажу, що раніше ми не були близькими, але зараз цей зв’язок став набагато міцнішим. За рік, проведений з бабусею, ми стали найріднішими. Я і раніше могла довіритись їй, поговорити з нею будь про що, але зараз ми зріднились ще більше.

Всім людям було дуже важко на початку війни. Минув один рік і вісім місяців – легше не стало. Впевнена, що наші люди, наша нація ніколи не опустять рук. Ми продовжуємо жити і ні на мить не забуваємо, як виборюється наша свобода. Дякуємо нашим героям за ще один новий день, який проживаємо! Ніколи не забудемо, тих, хто віддав життя за нашу країну і її свободу! Слава Україні та її героям слава!