Гобокан Назар, 11 клас, Павлівський ліцей Снігурівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Снєгова Ірина Василівна

Війна. Моя історія

Двадцять четверте лютого... П'ята година ранку... Мама плакала, я відчував, що сталася біда. Чомусь стало тривожно дізнаватись,  в чому справа. Коли запитав у мами,чому вона плаче,  отримав коротку відповідь - війна. Тоді я не знав, що це слово означає, як на нього реагувати. Та вже відтоді моє життя поділилося на "до" і "після". Як виявилось, "до" було дуже щасливим і безтурботним, а про те "після" я дізнався дещо пізніше. 

Вісімнадцятого березня вулицями мого рідного села зухвало їхала ворожа техніка з літерою "Z". Отже, повна окупація... І відтоді  я відчув сильну лють і ненависть до окупантів.

Та,  на жаль, були й ті, що чекали "русскій мір" та раділи їх приходу. Було гидко на це дивитися і не хотілось вірити в це, усвідомлювати, що цих людей я знаю і живуть вони серед нас.

Багато людей виїжали, а у кожного, хто залишився, були на те причини. Так сталось, що ми також залишились. Батько з матусею сильно переймалися за мене і хотіли, щоб я виїхав до старшого брата на підконтрольну Україні територію, але я вирішив, що уже достатньо дорослий і зможу підримати їх в цей дуже нелегкий час.

Хліб змінився на корж, стало менше харчів... Хіба міг я колись подумати ї, що у XXI століття ми не матимемо хліба, найпростіших продуктів харчування. Мабуть, і тепер не кожен мене зрозуміє, хто цього не пережив, але це все ще "квіточки"...

Через деякий час в моєму та сусідніх селах свої ж люди - зрадники-колаборанти "здавали" односельців, щоб орки робили обшук або навіть забирали та катували за проукраїнську позицію. Я боявся за тата, тому що він любив та любить Україну, а окупанти таких ненавидять. Саме через це у нас неодноразово були обшуки. Одного разу вони приїхали на БТРі, спитали, де батько, і було зрозуміло, що могло статися, якби він був вдома. Тата не було, адже він возив людям воду і це його врятувало.

Дізнавшись про це, батько став переховуватись в іншій хаті. Про це знали тільки  рідні, а іноді вночі тато приходив до нас, бо вся сім' я розуміла, чим може закінчитись зустріч батька з орками. Важко повірити в те, що ми змогли витримати це.

Часті  "прильоти" також не давали спокою, батько продовжував наполягати, щоб я виїхав з мамою, та ні я, ні мама цього не хотіли, бо розуміли, як тяжко буде татові одному. Чекали деокупації.

Бувало, ми збирались та молились, дякували Богу за те, що ми живі, мама просила, щоб війна скоріше закінчилась, не страждали мирні люди, діти. А ще  просили Бога оберігати наших воїнів, які ціною власного життя не дають країні впасти на коліна.

В останні дні, коли окупанти були в нашій місцевості, було шумно, вони ганяли на вкрадених машинах, неначе перелякані. Мабуть, боялись точних обстрілів байрактарів, бігали по домівках, забираючи все, що бачили. І ось настав той день, якого ми чекали вісім місяців без світла, води, газу та засобів існування.

Нас звільнено! Радість переповнювала груди, сльози самі котилися по обличчі.

Після деокупації недовго ми прожили спокійно у своєму домі. Мій будинок повністю зруйнований, внаслідок підриву окупантами Каховської ГЕС і підтоплення. Не залишилось навіть цілих стін. Довгий час ми жили у знайомих, поки не відремонтували літню кухню. Та ми сильні! Тато почав будувати новий будинок, а я йому в усьому допомагаю. Разом ми впораємось.

Тепер я і моя родина розуміємо, що  таке війна. Ми молимось за тих, хто ще в окупації і за наших захисників, що наближають нас до перемоги. І ми обов' язково переможемо, і ніколи не пробачимо!