Ми вранці прокинулись і дізналися, що нас бомблять, що почалась війна, що ми опинилися в такому пеклі. Ми залишалися, поки там можна було якось виживати. Онучка в підвалі сиділа, а це ж березень. Їжі не було, води - теж. Ми сіли та виїхали, бо в першу чергу душа боліла за дитину. Нікуди не можна було вийти, тому що бомбили. Їжі, води не було. Ми сніг топили. Словом, сіли і поїхали.

Дуже важко виїжджали, бо евакуаційні автобуси вже не ходили. Доньчині друзі на машинах поїхали. Ми виїхали останнім коридором під вибухами. Мчали, щоб звідти вибратися туди, де вже легше. Рідних у нас немає. А знайомі, які раніше поїхали, допомогли нам. 

Ми виїхали світ за очі і не знали, візьмуть нас кудись чи ні. Винаймаємо житло. Переїжджаємо вже вп’яте, бо за житло шалені гроші здирають. 

Нас приютили в єврейській громаді, і ми місяць прожили на турбазі безкоштовно. Місяць пройшов, і кошти закінчилися. Нам сказали, що у нас є два тижні, щоб щось підшукати. Ми не можемо заїхати кудись на хутір, бо дитині потрібно розвиватися. Вона ходить на гуртки. Не може ж вона вдома постійно сидіти. 

Я медсестра, тому я психолог сама собі. Буває таке, що «накриває», але встаю і йду, бо треба виживати, треба щось робити, дитину розвивати. Мої документи на роботі залишилися, а туди прилетіло.

Люди добрі є, і багато. Речами допомогли. Ми ж приїхали в тому, в чому були вдягнені. Тарілки, чайник нам люди дали. Багато людей підтримали нас. І з роботою допомогли, бо без неї вижити неможливо: виплати то дають, то ні. Сподіваємося, що повернемось додому. Хоч тут і красиво, але дім є дім. Поки що намагаємося вижити тут, працювати, щось робити.