Недосип Катерина, вчитель, Пліщинська гімназія з дошкільним підрозділом

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Страх. Відчай. Сльози. Що буде далі?

Тисячі думок переповнювали мою голову, коли, прокинувшись о 3:40 24 лютого 2022 року, бо двійко моїх маленьких немовлят прокинулись поїсти, ввімкнула телевізор де всі телеканали стверджували одне – розпочалося повномасштабне вторгнення агресори Росії на нашу рідну землю.

Зранку люди на вулицях не замовкали, всіх переповнювали різні емоції: злість, страх та нерозуміння того, що відбувається.

Раніше здавалося, що війна – це щось таке давнє та незнайоме, що сприйняти це в реальному часі було важко. Серцем тривогу за своє життя та рідних відчуваю, а розум не може прийняти того, що відбувається. За два-три дні адаптувавшись, я зібрала усі важливі документи та речі, вирішила, що поїду з дітьми до чоловіка, за кордон, адже під час повномасштабного вторгнення мій чоловік працював в Нідерландах.  

Важко було наважитись залишити рідну домівку і їхати в чужу країну. Пройшло кілька тижнів з того часу як я прийняла таке рішення, протягом цього часу моя думка, мій світогляд змінився. Я зрозуміла, що не хочу нікуди їхати.

Мене не залишала думка: «Кому я там потрібна, в чужій країні з трьома маленькими дітьми?» Чоловікового заробітку вистачить якраз щоб кожного місяця ледь зводити кінці з кінцями, я на роботу не зможу піти, адже діти зовсім маленькі.

Втікати – це не вихід.

Проживаючи в більш-менш безпечній області, я з дітьми виріщила залишитися вдома. Багато тижнів медіа говорили нам, що скоро все закінчиться, але невдовзі, десь у травні, я перестала їх слухати і змирилася з думкою, що потрібно пристосовуватися жити у війні.

Підтримка родини, друзів та посмішки дітей стали рятівними у цей важкий період.  

Працюю вчителем,  дякую Богу , що потрапила в такий дружній колектив з яким від початку війни не могли залишатися осторонь та допомагали армії як тільки могли: плели сітки, заливали свічки, консервували м’ясо, проводили різні акції, все для того, щоб хоч трохи допомогти нашим воїнам. Все це підносило мій емоційний дух.

Коли ракета пролетіла низько над моїм будинком – це було дуже страшно, все тіло наче заніміло.

Але як тільки гул ракети переставало бути чутно, продовжувала займатися своїми справами, тільки тривога на серці таки залишалася, бо було розуміння того, якщо ця ракета минула нас, вона може забрати життя інших людей.

Загинув перший воїн-герой односельчанин. Єдиний син у матері. Усе село сколихнулося від горя.

Всі односельчани, ті, які, здається, були колись чужими, усі стали такими близькими і рідними. Потік людей, які проводжали в останню дорогу героя не закінчувався. Біль не передати словами. Двоє невеличких хлопчики залишились без тата. Що ще гірше може статися? Може. Через невеликі проміжки часу в наше село привезли на щиті ще трьох молодих героїв, які, захищаючи нашу Батьківщину,віддали своє життя. Ці хлопці не встигли навіть залишити після себе нащадків.

Це молодь, яка як ніхто інший  заслуговує на те, щоб жити у вільній та незалежній Україні.

Але доля вирішила інакше. Матері, дружини, кохані, ще й досі ходять «чорними» від втрати сина, чоловіка, коханого, друга.

Дивлячись на них, не можливо забути про це горе.

Мої 1000 днів війни були емоційно важкими, місцями депресивними, але водночас я не втрачаю надії на те, що війна скоро закінчиться . Я думаю ніхто з нас не зможе повернутися до звичного життя, бо горе, якого завдала нам Московія, скільки жити будемо, не забути.

Кожен зруйнований будинок, лікарня, могила буде нагадувати нам про сьогоденні страшні події. Ми не маємо права забувати того горя і шанувати пам’ять тих герої, які віддали своє життя у боротьбі.

І щоб там і як не було, ми до кінця свого віку маємо віддавати шану живим. Саме вони нині дають відсіч ворогу. Ці дні були і залишаються важким випробуванням, вони зробили мене сильнішою. Війна навчила мене, що завжди потрібно залишатися людиною. Вона показала хто друг, а хто недруг. Залишаймося сильними! Бережімо один одного!

Підтримуймо ЗСУ! Разом до перемоги.