Лотвін Поліна, 10 клас, Комунальний заклад «Опорний заклад загальної середньої освіти «Сузір'я» Оріхівської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яремчук Ніна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни був схожий на кошмар, який ніяк не хотів закінчитися. Прокинулась я від телефонного дзвінка своєї подруги, яка схвильовано повідомила: "Почалась війна". Спершу я не могла в це повірити, думала, що це якийсь страшний жарт, але коли зайшла до батьків, які сиділи перед телевізором із виразом глибокого жаху на обличчях, реальність вдарила, як крижаний душ.

Почалась паніка. Мій брат знаходився в Харкові — місті, яке вже на той момент потрапило під обстріли. Батько збирався негайно їхати до нього, але, на щастя, наші знайомі, які забирали свою доньку, змогли забрати і його.

Того ж дня я вийшла на вулицю, щоб сходити в магазин. Люди метушилися, переносили валізи, намагаючись якнайшвидше виїхати з міста.  Тоді я нічого ще не усвідомлювала, було відчуття, що мою голову обвіяв туман, ніби все це відбувалося не зі мною. Повернувшись додому, ми почали облаштовувати підвал для укриття.

Ввечері брат нарешті приїхав. Це було величезне полегшення — ми знову разом, сім'я в повному складі. Батьки сподівалися, що наше місто омине лихо.

Коли стемніло, пролунав звук, від якого серце завмерло — сигнал тривоги. Ми кинулися до підвалу. Я взяла свого котика та корм, батьки — теплі речі. Вибухи почали лунати все частіше. З кожним днем ситуація ставала тільки гіршою, ми жили в постійному страху.

Минуло дванадцять днів. Ще одна тривога. Батьки з братом вийшли з підвалу і сказали мені залишатися на місці з котом.

Однак, через півгодини, я вирішила вийти і побачила, що вони збирають речі. За п’ятнадцять хвилин ми поїхали з нашого рідного Оріхова — місто, в яке я більше не повернулася.

Ми вирушили до Запоріжжя, де нас прийняли родичі. Вони гостинно відчинили двері свого дому, за що я завжди буду їм вдячна.

Перші місяці в Запоріжжі були важкими: тривога та страх за майбутнє не давали спокою. Деякі люди перестали ходити на роботу, всі намагалися запастися їжею, бо ніхто не знав, що чекає попереду. Тут, у Запоріжжі, обстріли були рідшими, ніж у моєму маленькому місті, але все одно я відчувала себе розгубленою.

Зв'язок із друзями, які залишились в Оріхові, був дуже поганий. Часто я не могла з ними поговорити. Мене гнітило те, що я не знала, як вони там, чи в безпеці…

З часом люди адаптувалися до нової реальності. Пройшов другий рік війни, і, хоча страх залишився, вже немає тієї паніки, що була на початку. Ми навчилися діяти швидко та впевнено, приймаючи екстрені ситуації як частину нашого буденного життя.

… 1000 днів війни. Це був час болю, втрат і невизначеності. Але за цей час я пройшла свій шлях, шлях, який зробив мене сильнішою.

Попри всі жахіття війни, моя сім'я залишилась разом, і це дає мені сили продовжувати боротися та вірити в краще майбутнє. Щиро вдячна нашим військовим, які щодня ризикують життям, щоб захистити нас. Їхня мужність і відвага дарують нам надію та мирне небо. Вони справжні герої, і я безмежно вдячна за їхню самопожертву.