Жили в місті Слов’янську, працювали, виховували діток, все було добре. 

У мене двоє дітей у віці чотири роки і пів року. Молодший синочок народився перед початком війни. 

24 лютого знайомі зателефонували і сказали, що чули вибухи – так для нас війна почалася. Ми почали збирати речі та дивитися новини. Було все тяжче і тяжче, роботи було все менше, потім зовсім не було. Потім з’явився деякий дефіцит. Я працювала водієм. Зараз працюю неофіційно, трішки можу заробити.

Важко було покидати рідну домівку, їхати і ховатися від вибухів, щоб дітки не чули всього цього. 

Коли все ближче і ближче стали чутися вибухи, коли в місті перестали працювати деякі магазини, були величезні черги в банкоматах, на заправках, тоді вирішили виїхати. 

Ми не знали, куди їхати, - по ходу шукали житло. Їхали подалі від вибухів.

Я впевнений, що перемога за нами, знаю, що буде звільнена вся Україна, настане мир, і будемо відбудовувати Україну. Держава наша буде міцна, і діткам буде комфортно жити в такій країні.