Горіздра Дарина, 11-а клас, Полтавський навчально-виховний комплекс (ЗНЗ-ДНЗ) №16

Вчитель, що надихнув на написання — Блажко Наталія Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Майже 1000 днів триває жорстока, несправедлива, жахлива війна, яку розпочала ерефія проти моєї Батьківщини, проти мого народу. 

Вражає і дуже болить масштаб жертв, руйнувань, відібраних життів, скалічених доль, понівечених тіл, зранених душ.

Ворог, несамовитий, жорстокий і безжальний, цинічно вбиває, знищує, руйнує, не зупиняючись ні перед чим. І цілями ворожих ракетних обстрілів стають будинки мирних жителів, дитячі лікарні, пологові будинки, торгові центри, навчальні заклади, будинки для людей похилого віку, тобто зовсім не військові об’єкти, і гинуть ні в чому не винні українці.

У скількох людей ця війна відібрала домівку, родину, спокій, мрії і змусила покинути Батьківщину й шукати притулку на чужині… Скільком рідним людям довелося роз’єднатися, розлучитися… Скільки матерів втратили своїх синів, скільки дітей осиротіло… 

Скільки знищено населених пунктів, колись квітучі міста й села перетворилися на попелища, від них залишилася випалена, чорна, безлюдна земля… 

Страждають не тільки люди й міста. Природа України теж зазнає неймовірної шкоди та непоправних втрат.

Забруднені річки, моря, повітря, знищені цілі екосистеми, заповідні території.

Наші мужні захисники відчайдушно тримають фронт, ціною власних життів зупиняючи ворога. І щодня скільки матерів зустрічають свого сина на щиті?

Як прикро і боляче, що не почують ці матусі такого рідного голосу сина, і не відчують його міцних обіймів, і не побачать невісточки, і не дочекаються внуків.

Бо сини їхні відлетіли ангелами в небеса, захищаючи рідну землю від ворога. Вони віддали найдорожче, що в них було, — життя за те, щоб ми та наступні покоління українців могли вільно жити на рідній землі.

Ми маємо пам’ятати наших загиблих героїв, шанувати їхні відважні вчинки, намагатися бути схожими на них, бути гідними їхньої самовідданості й патріотизму.

Ми, молодь, яка ще навчається, не можемо зі зброєю в руках боротися з ворогом, але ми можемо й мусимо допомагати нашим захисникам – мужнім, нездоланним воїнам ЗСУ, підтримувати, донатити на їхні потреби.

Кажуть, українці втомилися від війни. Так, нам усім важко. Важко жити під постійними обстрілами, під звук сирени, що розриває душу, важко й несамовито боляче втрачати рідних, хоронити друзів. Особливо важко тим, чиї сини, чоловіки, батьки, брати на фронті щодня ризикують своїм життям. Їхні рідні моляться і щодня відчайдушно чекають звісточки: «У мене все добре. Я живий». Та найтяжче тим, хто на передовій, на нулі, в окопах і в дощ, і в сніг, і в холод, і в спеку під постійним шквальним вогнем дають відсіч ворогові, щодня дивлячись смерті в очі.

Тому ми не маємо права розкисати, впадати у відчай, зневірюватися, опускати руки, нарікати на когось. Війна стосується кожного, тож не можна стояти осторонь, залишатися байдужими. Тільки спільними зусиллями ми можемо наблизити перемогу, здолати ворога.

Увесь демократичний, прогресивний світ підтримує Україну, і хочеться подякувати за цю допомогу й підтримку дружнім країнам і народам. Але хочеться, щоб ця підтримка була потужнішою, дієвішою. 

Світе, почуй нас! Допоможи зупинити агресора, покласти край цій жахливій війні.

Ми, українці, — волелюбний і нездоланний народ. Ми ніколи не станемо перед ворогом на коліна. Ми будемо захищати рідну землю відважно й відчайдушно, до останнього подиху. Я вірю в ЗСУ, вірю в нашу перемогу! І мрію про той день, коли всі ми прокинемося на світанку і почуємо таку бажану й довгоочікувану звістку: «Війна закінчилася! Ми перемогли!» Наші захисники повернуться додому живими й неушкодженими, на українській землі запанує мир і спокій, добро і щастя. Ми відбудуємо зруйновані міста, зведемо нові будинки, прокладемо дороги, люди повернуться додому. І Україна оживе й розквітне, як весняний сад!

Тільки б закінчилася ця війна. І ми здобули перемогу. Пошвидше. Вірю. Сподіваюсь. Молюсь. Чекаю.