Кунчик Оксанка, 9 клас, Боратинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гнатюк Людмила Никанорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я прокинулась раніше. Як тільки встала з ліжка, то почула гучні вибухи. Були різні думки: щось трапилось на колії чи обвалились дерева. Ми з мамою вирішили увімкнути телевізор та дізналися, що почалась війна. Ця новина боляче вдарила по серцю, і сльози одразу вирвались на волю.

Кожен вибух, тривога болісно на всіх відображались, адже ніхто не знав, скільки це буде тривати і яким шляхом вирішиться така глобальна проблема.

Я стала помічати, як людям хотілось щось робити разом, не бути осторонь. Відразу з’явились волонтери, які скеровували людей на першочергову допомогу. Ми почала плести маскувальні сітки, облаштовували сховище в школі. Діти працювали разом з дорослими, чітко виконували завдання, а найкраще виходило у відомих усім шкільних бешкетників. Ми всі подорослішали і стали звикати до життя під час війни.

Татові брати пішли на фронт у перші дні. Батько за станом здоров'я не міг йти воювати і неначе соромився цього, хоча й тут вистачало роботи. Ми кожен день молились за Олексія та Ігоря, які ще на той час мужньо захищали нас. Коли двоє дзвонили, ставало трошки легше, знали, що з ними все добре і вони в порядку. Звичайно, що без контузій і пошкоджень не обійшлось –

молодшому брату батька, Ігорю, попав уламок в око. Він був близько до смерті, але Бог разом з лікарями врятував його життя. Олексій, молодший брат, спочатку не виходив на зв’язок приблизно тиждень, потім, 13 серпня 2022 року, ми дізналися, що він загинув.

Ця новина настільки всіх шокувала, що спочатку ніхто навіть і не повірив. Але це була правда. Я відчувала себе погано, та більше переживала за тата, адже в мене помер дядько, а в тата помер рідний брат... Похорони для мене пройшли жахливо – бабуся декілька разів непритомніла, родичі намагались якось привести її до тями. Оркестр, який супроводжував похорони, люди скраю дороги, які віддавали пошану загиблому стоячи на колінах, постріли військових біля могили, лелеки, які кружляли над могилою – все це назавжди закарбувалося в пам'яті. Після похорону щоночі впродовж місяця проливались безбарвні солоні краплини.

30 березня 2023 року помер Ігор. Як виявилось, він захищав країну маючи невиліковну хворобу, у нього була лейкемія, тобто рак крові.

Похорони пройшли так само жахливо, як і в Олексія.

Думки про загиблих героїв не давали спокою, важко було їх відпустити і рухатись далі, змирившись, що їх більше немає на цій планеті. Знати, що тепер зможеш їх побачити тільки на фотографіях, знати, що більше ніколи не почуєш голос близьких серцю родичів, і вони більше тебе не обіймуть, не подарують теплу посмішку, важко. Тато взяв на себе турботу про дітей братів, моїх братів і сестер і я ще раз впевнилася, що мій тато справжній чоловік і найкращий тато у світі. Саме зараз я усвідомила, що не маю права осоромити батька, родину, що маю перебороти всі лінощі, примхи і не тільки добре вчитися, вчитися найкраще, тренувати витривалість, дбати про здоров'я, бо нам доведеться працювати і за тих, хто загинув.

Мій шлях – це усвідомлення важкого життя в роки війни, праці, навчання, відбудови країни і не просто мрії про мир, а боротьба задля миру.

Думаю, що пройдуть роки і ми зможемо порозумітися з росіянами, адже після Другої світової теж було важко повірити, що німці стануть нашими друзями. Мої однокласники мріють про мир за будь-яких умов

І я розумію, що маю завдячувати своїй родині за більш зрілі думки і підтримку у виборі професії. Я хочу стати політиком, знайти однодумців і будувати таку країну, на яку ніхто не посміє підняти зброю. Мрії збуваються, особливо якщо тобі випало здійснювати мрії тих, хто захищав твоє життя і твій шлях.