Селецька Жанна, 15 років, учениця 10-Г класу Наукового ліцею міжнародних відносин УМСФ м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Рубленко Владислав Миколайович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна – це не те, що показують нам у фільмах, і не те, про що пишуть світові політики, не те, що крутять по радіо. Війна – це не тільки негативні емоції. Війна – це складно, безжально, боляче. Я впевнена, що збройна агресія Росії проти України, неабияк зачепила кожного з нас, незалежно від того, ким, кожний із нас був і залишається бути.

Моє усвідомлення про повномасштабне вторгнення ранку 24 лютого було схожим із багатьма підлітками. Ще уночі я старанно вчила хімію, знаючи, що зранку я стоятиму коло дошки і мене опитуватимуть матеріал. Я була до цього готова. Але аж ніяк не до слів «Доню, прокидайся, почалася війна»!!! Ти вже не збираєшся до школи, а хутчіш кидаєш усе в «тривожну валізку». У такий момент тебе не переповнюють емоції, скоріше, вони усі моментально зникають. І хтозна, чи повернуться вони до тебе знову? І тепер розумієш, що лютий цьогоріч довгий, а число двадцять чотири лише нагадує тобі про той страх, який окутав тебе одного морозного ранку. У моїх особистих думках та моїй свідомості було одне – як пережити оце все, що почалося в Україні. Я і мої близькі розуміли, що відбувається зараз в Україні і якому стані зараз всі громадяни України, але ми – наша родина не розуміли одного – будемо ми жити у вільній, демократичній, правовій та європейській державі чи ні?

У перші дні, коли в повітрі лише вирує запах паніки та відчаю, а у вуха прорізається сигнал повітряної тривоги, бажання не розлучатись із родиною росте чимдуж. На жаль, лише при таких обставинах усі розуміють, наскільки важливо бути поруч.

І тільки сидячи в обіймах маленької сестри і мами, чекаючи відбою тривоги, я зрозуміла, потрібно триматися разом до кінця. Найголовніше те, що моя сім’я – це джерело підтримки кожного з нас. Ми усі віримо у перемогу і наповнюємо вірою одне одного. І безумовно, наше життя кардинально відрізняється від того, яким ми жили до лютневого ранку. Мої листування з друзями з усіх куточків України з «Як пройшов день?» перетворилися на «у тебе вибухи? Ти у підвалі?». Замість книжок, тепер я щоденно, гортаю стрічки новин вже протягом восьми місяців, а моя маленька сестра відрізняє звуки ракет. Звичні захоплення у мене та членів моєї сім’ї переросли у волонтерство та боротьбу з усім, що залишилося на території нашої неньки-держави від країни-агресорки.

Війна – каталізатор змін, який змушує дорослішати, рухатися вперед і допомагати іншим. Саме тому влітку із заходу України, ми переїхали до Дніпра – міста вибухів, постійних довготривалих повітряних тривог, сирен швидкої допомоги та поліцейських машин, звуків гелікоптерів та руху військової техніки до зони ООС, які дедалі більше заважали повернутися до звичного життя і нагадували про війну. Але гаряча потреба у допомозі цивільним та військовим не може обійти нас осторонь, тому ми за будь-якої можливості долучаємось до зборів амуніції та коштів, плетінні сіток та проведенні мітингів.

Я щаслива, що новому навчальному закладі мене оточує лише патріотизм та мотивація працювати задля перемоги Батьківщини. Викладачі надихають мене, аби я і мої однолітки ставали національно-свідомими та хоробрими. Моє серце радіє тому, що змогла продовжити навчання в одному з класних навчальних закладів Дніпра з вчителями однодумцями – вчителем історії з Маріуполя Владиславом Рубленком та вчителькою громадянської освіти Наталією Власовою.

Мабуть, мене приголомшує те, наскільки українці об’єдналися за ці вісім місяців воєнних дій і стали дійсно великою єдиною європейською родиною, не дивлячись на те, що хтось перебуває за кордоном, хтось в Україні, а хтось на тимчасово окупованих територіях. І єдине, що я знаю точно, так це те, що жодна зброя та обстріли не знищать мій народ, бо ми на перекір усьому будемо жити та процвітати, тому що – ми нескорені. Та мир, для всіх один – блакитне, тихе небо і безтурботне життя, яке повернеться до наших долонь вже незабаром.