Семеняк Дар’я, 10 клас, Дельжилерський ліцей Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гайдаржи Алла Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Горлівка. Знівечена казка… Місто мого дитинства. Із спогадів виринають багатоповерхові  будинки, широкі вулиці, мій садочок - велике сучасне місто. На його околиці - наш будинок. Який був для мене цілим світом, сповненим цікавих пригод та нових відкриттів, в якому оживали персонажі казок та дитячих віршиків.

Цю казку оберігали батьки, які мов ті лелеки, з любов’ю  і ніжністю звили це сімейне гніздечко. І всі ми чекали на поповнення в нашій родині.

Але в один момент ця казка почала руйнуватись і мій маленький світ перестав бути таким яскравим та безтурботним. Радість, веселощі і щастя змінились на страх та тривогу. Я чула вибухи, бачила налякані очі батьків і не розуміла, що відтепер наше життя кардинально зміниться. Але моя казка продовжувала жити, сталося довгоочікуване диво - народився мій братик. Поспіхом зібрані речі, останній погляд на дім та наших улюбленців. І мої батьки- лелеки, взявши нас із собою, полетіли шукати безпечного місця.

Яцківка. Місце сили. Ще в мирний час ми приїздили сюди, щоб серед чудової природи відпочити та набратися сил. Тут панували спокій та гармонія. Тут жили мої дідусь з бабусею.

Мені виповнилося шість років. Зазвичай в цьому віці діти йдуть до школи, але в нашій місцевості її не було, ми грали в неї з мамою. Так минув рік. Але життя потребувало змін. І ми на них наважились.

Слов’янськ. Страшне дежавю. Місто, яке відкрило нам нові можливості. Батьки шукали роботу, а я пішла до школи.

З нею в мене пов’язано багато приємних спогадів: однокласники, перша вчителька, традиції. Наприклад,« Ланцюг єдності». Всією школою ми бралися за руки, символізуючи єдність нашого народу. Але й у цьому чудовому місті спогади про війну та колишнє мирне життя, в яке ми сподівались повернутись, не покидали нас. Я часто згадувала рідний дім, мою кімнату та іграшки, що чекали на мене. Мрії про повернення додому зігрівали моє серце. Життя налагоджувалось.

Не дивлячись на те, що в місті панували тиша та спокій, там можна було побачити сліди війни, яка й розпочалася з нього. Так промайнули шість років нашого життя.

24 лютого 2022 року. 4 година ранку… Я прокинулась від гучних вибухів. Але  змусила себе повірити, що це не вибухи снарядів, а хтось гучно закрив двері. Я розуміла, що відбувається, але мені не хотілося в це вірити…

В наш дім знову прийшла війна, яка несла з собою страх, відчай, смерть. Дні, сповнені безперервних тривожних сирен, обстрілів, вибухів; і ночі, коли місто занурювалося в тяжку пітьму.

Холодні підвали, коридори, спроби знайти безпечне місце. А ще страшні новини - сусіднє місто було майже зруйноване. Про навчання і мова не йшла, про спілкування з друзями теж, я намагалась відволікти себе новим захопленням - складанням орігамі, але і це не завжди допомагало. Небезпека з кожним днем посилювалась. І знову мої батьки, як ті лелеки, понесли нас у нове гніздо.

Дельжилер. Доля занесла нас на південь України у Буджакські степи. В Дельжилерах народилися мої прабабусі та прадіди.

Звісно, тривожні сирени лунають і тут, але в цьому селі я почуваю себе спокійніше, ми з братом змогли відновити навчання, завести нових друзів, отримали можливість жити в безпеці.

Стільки місць я називала своїм домом, але змушена була покинути їх. Для мене це не 1000 днів війни, а більш ніж 3000, бо почалося все з 2014 року.

І кожен день цієї жорстокої війни закарбувався в моїй пам’яті страшними спогадами. Але надія на повернення в рідну Горлівку ніколи не полишала мене. Я вірю в те, що війна скоро скінчиться, і знову настане мир. Я вдячна всім, хто  бореться і не здається, хто захищає мою Україну, хто наближає нашу перемогу.