Ми з Баштанського району, із села Василівки. До війни дуже добре жили і працювали, будували свої будинки. Але потім прийшли до нас дуже погані люди. Василівка – околиця Херсонської області. Фактично це Миколаївська, але ми ближче до Херсонської розташовані. Росіяни сюди заходили, зупинялися в нас. 

Життя стало нестерпним. Людей повиїжджало багато. Ми залишалися тут доволі довго. Бачили, як вони брали в полон наших хлопців. Росіяни знущалися з нас. Я працюю в лікарні молодшою медичною сестрою, і ми ходили на роботу, тому що одна лікарня залишилася тільки. 

Чоловіки взагалі старалися не виходити, щоб не провокувати їх. А ми збиралися групками з дівчатами. Нам треба було проходити через лісок. Годинку добиралися швидким кроком на роботу. Позмінно працювали. Лікарня на нас трималася, тому що лікарі наші не захотіли з росіянами працювати, повиїжджали. 

У нас залишилося пару чоловік: стоматолог, нарколог. Але нас ця робота ще трошки й тримала, була стимулом відволіктися. Та коли вже тут взагалі стало нестерпно, коли попалили наші поля з хлібами, замінували річку, то люди масово стали виїжджати. По одну сторону стояли наші хлопці, а по іншу – рашисти. Ті росіяни кладовище розбомбили. Зв'язок ловив тільки там, і вони в нас стріляли, щоб ми не ходили розмовляти з рідними. 

Як вони зайшли, то в березні й квітні взагалі не було нічого. Місяці два ми жили практично без хліба. Потім вони стали випускати на Херсон десь із травня. Коли чогось не було, то люди ділилися. Усі згуртувалися, людей мало залишилося в селі. Кожен ділився своїми запасами: шматочком хліба, сухариком. Тяжко було. І завжди боялися, щоб не забрали росіяни. Але коли вони стояли з автоматами, то доводилося віддавати те, що вони просили.

Зв'язку не було. Ми не знали, що робиться під Києвом. Коли вже дочка виїхала, тоді розказувала: «Мамо, у нас тут - страхіття». Ми до кінця літа перебули, а коли вже почали в нас забирати машини та все вигрібати, то трошки злякалися, тому й виїхали – буквально на три місяці. А звільнили нас 11 листопада.

Виїхали в кінці літа через Запоріжжя, через Василівку. Чотири доби були в степу. Стояла спека, люди були з маленькими дітьми, а росіяни то випускали, то не випускали. Знущалися. На ніч нас розганяли по селах, щоб ми не стояли на дорозі. А вже як виїхали, то хвилювалися за своїх рідних, які там залишилися. 

На Великдень був приліт, загинуло двоє  діток: 18 і 17 років. Розбомбили нашу школу. Це жахіття! Звичайно, ми вже адаптувалися тут, знову ходимо на роботу, але росіяни не дають забувати про себе. У нас дуже тяжке життя. 

Ми їхали навмання, а потім дочка нам орендувала квартиру. Вона раніше виїхала. Ми спочатку поїхали в Новий Буг, а тоді - в Київ до дочки. Разом квартиру орендували й жили. Коли нас звільнили, то в селі світла не було. Ми приїхали, а його полагодили тільки в кінці січня. 

Моя сестра залишилася з мамою. Ми зв'язувалися телефоном. 

Росіяни за одну ніч виїхали з села. Накрадене завантажили в машини й виїхали. Люди переживали, що будуть стріляти по них, ховалися, де тільки могли. Сестра подзвонила й розповіла, куди вона документи поклала, – про всяк випадок. 

А коли вже зранку наші заїхали, то люди виходили й на колінах їх зустрічали. Це таке щастя було – пережити це пекло й дочекатися наших!

Я думала, що на Великдень буде Перемога. Було передчуття, що це станеться в такий святий день. Але на Великдень у нас загинули діти. Якась порожнеча в душі… Ми хочемо, щоб це закінчилося. У нас тут уже розмінування проходить.  

Росіяни настільки знищили в нас повагу і любов до них, що ми навіки будемо ворогами. Уже нічого не зміниш…