Ми з родиною жили у Запорізькій області. Коли настала війна, вісім місяців були в окупації. У нас не було жодних прав. Російський військовий стоїть із автоматом – і ти не можеш йому сказати ні слова заперечення, взагалі нічого проти нього. Бо він може зробити з тобою що завгодно.

Прийшла російська армія «визволяти» нас. Від чого – незрозуміло. Вони - загарбники. У нас зв'язок пропав, світло. «Звільнили» нас від усього. І свободу нашу забирають.  

Ми проживаємо в сільській місцевості, то з продуктами проблем не було. А з ліками були, бо з території України припинилося постачання. А російські ліки нікудишні. Там запакована крейда, а її продають як антибіотик.

Шокувало ставлення російських військових до мирного населення. Ми не мали жодних прав. Я тому й виїхав. Дружина лишилася на окупованій території, бо в неї стара мати, 86 років. А я з сином поїхав у серпні. 

У Василівці стояли і чекали своєї черги, щоб перетнути «кордон», який росіяни штучно створили. І тільки на шосту добу виїхали звідти. Там люди стояли просто неба під палючим сонцем, не маючи ні води, ні їжі. Добре, хоч місцеві приїжджали і води привозили.  

Якраз на День незалежності підійшла наша черга, і ми поїхали з окупованої території. 

Найважче – перетинати блокпости росіян, бо ніхто не був впевнений, що вони випустять, що все буде гаразд. А ще лякала невідомість. І коли я вже проїхав останні блокпости росіян і потрапив у «сіру зону», де стоять на узбіччі розбиті, спалені машини, моторошно стало. Я розумів, що їду у нікуди, і не знав, що зі мною станеться. 

А коли проїхали «сіру зону» і побачили на узбіччі соняшник – відразу стало легше, з'явилося відчуття свободи...

Ми приїхали в Запоріжжя, а звідти одразу - до Львова. Там пробули три місяці, а в листопаді повернулися до Запоріжжя. 

Психологічні труднощі – це розірвана сім'я. Моя дружина, мати, дитина лишилася на окупованій території. А я з неповнолітньою дитиною перебуваю на території вільної України. Це психологічно дуже важко. А ще незрозуміло, коли і як ми повернемося. Надіємося, що це станеться найближчим часом…  

Хотілося б, щоб якнайшвидше це сталося. Ми, мирне населення, ніяк не можемо вплинути на хід війни, бо ми не військові. Хочеться якнайшвидше повернутися додому, до родини. А коли?.. Нам лишається тільки чекати й вірити в ЗСУ та нашу перемогу. Перемога буде за нами!