У  перший день війни Людмила Олександрівна до останнього не вірила, що це трапилось, тому навіть відпрацювала день у школі

Я проживаю в Охтирці Сумської області. За фахом я вчитель початкових класів, наразі викладаю в третьому класі.

Коли почалась війна, я виїжджала з Охтирки, бо лютий і березень були важкими місяцями. Місто було під ракетними обстрілами, авіаударами. Перші два тижні війни я бачила, як їздили танки. 

З виїздом були труднощі, бо була відкрита тільки одна траса - на Полтаву. Виїхати було неможливо. Ми їхали своїм транспортом на Миргород, а звідти - електричками. Це вже був кінець березня, тому ми навіть не знали, чи їздять електрички, чи є зв'язок. 

Коли я виїхала, у двір упала авіабомба. У п'ятиповерхівці, де я мешкала, були вибиті вікна, двері. Вся моя вулиця постраждала.

Зараз завдяки спонсорам усе відновили, і я повернулася. У нас зараз є і світло, і тепло.

Вранці 24 лютого у всіх була паніка, батьки телефонували й питали, чи йдемо ми до школи. Я не зрозуміла, чому таке хвилювання, нічому не вірила. Провела уроки онлайн, і зі школи пішла додому. Дорогою побачила перший в’їзд танків: вони рухалися вулицею якраз до мого будинку. Я чула автоматні черги, стрілянину з гармат. Потім бачила перший труп російського окупанта, а згодом почалися обстріли й бомбардування. Було страшно, ми сиділи в підвалах. На другий місяць діти вже вчились онлайн з підвалів. 

Ніхто не знає, коли закінчиться війна. Я сподіваюся, що це станеться до весни. 

Мої діти живуть на Київщині. Я хотіла поїхати туди, бо там у мене дитина й мама, якій вісімдесят років. Я дуже боялася потрапити в окупацію. Раніше не знала, що таке страх, що таке панічні атаки, а під час війни спати не могла, трусилася. Дуже хотілося до рідних. Я в Охтирку заміж вийшла, а вся моя рідня залишилася на Київщині. 

На Київщині теж було складно, були обстріли. Я приїхала і слухала танкові канонади. 

В майбутньому будемо жити в Україні, будемо відбудовувати нашу країну. Україна повинна стати кращою, ніж була. Це - наш обов’язок перед тими дітьми, воїнами, які полягли, і перед їхніми батьками. Ми повинні відбудувати країну і бути гідними людьми, щоб ці жертви не виявилися даремними.