У 2014 році дім Ірини Володимирівни зруйнували вперше. Тоді вони відбудувались за допомогою Червоного Хреста і продовжили жити. Після обстрілів 2022 року на місці дому залишилась лише купа каміння

Я мешкала в місті Мар'їнка Донецької області. У нас війна почалася з 2014 року. 11 липня о десятій вечора нас вперше бомбували, і одразу ж були людські жертви, зруйновані дома. Мій дім зруйнували 26 липня 2014 року перший раз. Завдяки «Червоному Хресту» ми відбудувались, почали жити наново. А в 2022 році уже все вщент розбили - немає ніде нічого від того, що наживали: ні дома, ні кухні. Стріляли з утра до ночі, і в той бідний двір разів тридцять влучили. 

Я виїхала, коли вже у мене нічого не було: уже каміння одне було. Хата згоріла. У мене кухня така зимня була на дві кімнати з коридорчиком – в ній жити можна було. Сарай був зі слюсарними  інструментами і погребом. Там ми й ховалися, у погребі. А потім уже не залишилося нічого. Чоловік із сином пішли до сусідки, у неї там пів хати ще було цілої, а я з матір'ю старенькою виїхала. Матері 82 роки. Ми виїхали, а вони через два тижні й те розбили, сусідське. Це було вже в квітні місяці.

Світла там з першого дня немає, води і газу немає ще з 14-го року. По сусідству був колодязь. І оце, як обстріли притихнуть, люди бігли туди по воду. 

А в один «чудовий» день російський дрон літав над нами – і скинув, гад, вибухівку прямо в колодязь. Добре, що люди порозбігалися, а так би була купа жертв.

У нас уже і лікарня не працювала, ніяких «Швидких» - ніде нічого. Тільки військові і поліцейські їздили з Курахово. У нас тоді ніяких комунальних послуг зовсім не було. Люди ховалися по подвалах. На краю Мар’їнки, ближче до Курахового, був магазин - туди їздили скупляли хліб. У нас появилися в Мар'їнці волонтери. В Курахово скуплялися ті родичі, що раніше повиїжджали,  і від них ці волонтери по адресам розвозили хліб, таблетки - кому що треба.

Найбільше шокує загибель наших дітей, наших людей. Що ж вини, оці виродки, так луплять по домам! Я взагалі не знаю, якою потрібно бути людиною, щоб обстрілювати так дома, вбивати дітей… Це справжнісінькі тварі.

Жалко наших молодих хлопців. Я жила на передовій і знаю, що наші хлопці дійсно Герої. Хто не був у нашій місцевості, той цього не розуміє. 

Дочка з Києва найняла таксі, він заїхав у Мар'їнку дав п’ять хвилин на збори. Ми з бабусею бігом,  в чому в підвалі були, в тому вийшли - і поїхали. Вивезли нас зразу в Курахово, а тоді ми вже далі самі думали, куди. А чоловік із сином виїхали двома тижнями пізніше, бо вже не було як. Гепали безперестанку - носа висунуть не можна було з погреба. 

Люди ховалися в подвалі поліклініки - туди приїжджали з Курахово «Білі Ангели» і евакуювали бажаючих. І оце так чоловіка мого із сином привезли до Курахового, а далі вони самі їхали. 

Зараз ми в Дніпропетровській області. Син старший в Дніпрі, а ми у Марганці. Коли ми сюди приїхали в кінці квітня, тут не стріляли. А влітку і тут почалося, і що далі буде - невідомо.

Бажаю, щоб воно в один миг все закінчилося. Звичайно, тільки нашою перемогою. Тільки й мріємо за неї, щоб хлопців живих більше повернулося, і велика їм подяка. І щоб ми жили мирним життям, відбудовували країну нашу, і більше нічого не хочеться. Хочеться внукам мирного життя.