Ми спали, дочка мені подзвонила о пів на сьому і сказала: «Мамо, ти знаєш, що почалася війна? У Запоріжжі над нашим домом пролетіли ракети на аеродром». От із цього моменту ми й дізналися. Але в нас тоді ще не було гучно, тільки 3 березня почали бомбити саме Гуляйполе. 

Майже добу нас бомбили, і ми весь час сиділи в погребі. Було дуже страшно. Моєму чоловікові було тоді 76 років. А мені хоч і було 61, але я ходжу з ціпком, я зараз майже не виходжу з квартири - мені дуже важко ходити. Звичайно, було страшно.

Обстріли, ракети – це, мабуть, найбільший страх, який і досі є. Ми були в Запоріжжі, а 10 жовтня 2022 року знову почалися обстріли, і ми виїхали в Дніпропетровську область. 

Там було тихо, і ми пів року там прожили. Але дуже дорогі квартири - у нас не вистачає пенсії, і ми повернулися назад у Запоріжжя. Тут наче ближче до дому, бо все одно є надія колись повернутися… Хата-то не розбита, але побитий і дах, і вікна, і літня кухня. Ми скільки могли, стільки і забивали, платили людям. А зараз уже немає фінансів, щоб платити. Там щодня - обстріли, саме тієї сторони Гуляйполя, де ми проживали.

Я вважаю, що потрібно тільки домовлятися, бо інакше війна не закінчиться ніколи. Думаю, що потрібно було домовлятися ще в перші дні, поки не така ще була розбита Україна. А тепер уже стільки людей, яким нема куди повертатися взагалі... 

Хочеться повернутися додому. Щоб був мир, щоб діти і внуки були біля нас, щоб відбудувалася наша Україна. Хочеться жити вдома поряд зі своїми близькими та сусідами, яких зараз розкидало по всьому світу.